Інститут капеланства Православної Церкви України зародився на початку російсько-української війни у 2014 році на Донеччині.
Ілюстративне фото: Православна Церква України
Про це в інтерв'ю «Вчасно» розповів Владика Сергій — Митрополит Донецький і Маріупольський.
Так, капеланський рух бере свій початок із Тельманівського і Старобешівського благочинного округу Донецької єпархії на той час Української Православної Церкви Київського Патріархату, а нині — Православної Церкви України.
«Коли почалася війна в 2014 році, багато військових почали звертатися до церков. Але не завжди знали різницю. Деякі йшли до церков московського патріархату й замість благословення та підтримки чули прокльони. Там не відспівували наших хлопців, навіть стакан води не могли винести пораненим бійцям у спекотний період.
Потім, коли вони звертались до нашої церкви, бачили колосальну різницю: що тут священник — українець, який спілкується рідною мовою, і який з себе останнє зніме і дасть бійцю", — розповідає Владика Сергій.
Владика пригадує: весною 14-го року, коли в тодішній Тельманівський район Донеччини заїхала 25-та окрема повітрянодесантна бригада ДШВ ЗСУ, хлопці зупинилися коло однієї з церков та попросили про маленьку послугу.
«Я дивлюсь — поруч нашої церкви величезна кількість БТРів, автівок різних. Це була дуже рання весна, а хлопці були в кросівках в якомусь такому майже літньому одязі. Один хлопець до мене підходить і каже: „Батюшка, вибачте, в мене грошей немає, зможете купити мені „Нафтизин“, бо в нас всіх там грип, ангіна? І дайте свою картку, а мама моя Вам надішле ці кошти“. А потім ще спитали, чи немає якоїсь ковдри старенької вкритися вночі», — пригадує Митрополит.
Владика швидко зорганізував всіх священників та патріотів в тому районі. У той час волонтери та просто небайдужі українці ставали головною підтримкою для воїнів, що рушили на захист східних теренів держави. «І всі ці українці, всі ці наші релігійні громади не просто почали допомагати, а стали меценатами і спонсорами Збройних сил України в прифронтовій зоні. Це Тельманівський (нині Бойківський), Новоазовський, Старобешівський райони Донеччини».
Та для воїнів необхідна була допомога не лише ділом, а й словом — молитвою.
«Військовослужбовці просили: «У нас кожного дня то вбиті, то поранені. А можна, щоб ваші батюшки приїжджали? Може, слово сказали? Може, водою покропили? Може, хтось захоче посповідатися, причаститися? Це ж така справа. Сьогодні ти живий, а завтра ти віддав своє життя за Україну».
Але відразу мені сказали присилати священників не з «білими комірцями». А тих, хто зможе і слово сказати, і підтримати, і не побоїться вибухів. А у мене фактично всі священники такі, що тільки дай клич — вони гори звернуть. І вони започаткували військове капеланство саме там", — розповідає Митрополит Сергій.
На даний час у Православній Церкві України офіційно зареєстроване Синодальне управління військового капеланства — майже в кожному батальйоні, бригаді та роті є відповідальні священники, які слідкують за моральним і духовним станом українських воїнів.
«Як мені один з комбригів, який зараз служить на Донецькому напрямку, сказав: «Владико, капелан для нас — це як душа і серце армії». Саме український капелан може вилікувати душу бійця, тому що тоді, коли наші солдати йдуть в окопи, в бліндажі, коли вони бачать смерть своїх побратимів, то це ранить не тільки тіло, а саме страшне, що ранить душу. І душу ти не зможеш вилікувати таблетками, уколами, ще чимось. Там потрібні інші ліки — духовні. Молитва, спілкування з солдатами — це найголовніше.
Сам священник подає надію. І коли бувають страшні обстріли, особливо цими фосфорними бомбами, і військові бачать, що священник не ховається, а йде разом з ними нога в ногу — це авторитет і рівень довіри, і вони знають, що священнику Бог відкриває щось таке, чого їм невідомо, чого вони не знають. Така таємниця духовна. І вони довіряють цьому священнику.
Потім бувають такі випадки, дуже часто, коли вбивають солдата, і він, помираючи, просить, щоб священник український посповідав йому. Священник сповідає, закриває йому очі і везе до мами", — пояснює Митрополит.
Також капелани займаються благодійністю: ті військові священники, які знаходяться зараз на Донеччині, на постійному зв’язку із Владикою Сергієм та сповіщають про потреби війська.
«Капелани приїжджають до мене і вже мені ставлять завдання: «Владико, треба берці», «Владико, нашим пораненим треба, вибачте, труси, шкарпетки, якісь широкі такі спортивні костюми». Тому що коли нога поранена, зразу штанину зрізають, і хлопець без нічого в палатці або в шпиталі лежить. Його треба одягнути — українці повинні навіть на лікарняному ліжку лежати достойними, чистими.
І тому, починаючи від штанів, закінчуючи медикаментами, мобільними телефонами — проводимо закупівлі всього, що можемо, та передаємо через капеланів", — каже Митрополит Сергій.
Він наостанок додає: діяльність церкви якраз і полягає в тому, що в складний для України час всі — на передовій.
«Священники, матушки, монахи, диякони, послушники, парафіяни — ми об'єднались всі для того, щоб зберегти нашу священну Батьківщину».
