Хлопець з Луганщини став одним із найкращих пілотів Су-25, взірцем — для своїх, жахом — для окупантів.
Фото зі сторінки Генштабу ЗСУ
Коли Владу було шість, бандити убили усю його сім'ю. Він отримав поранення та залишився живим. Згодом у хлопчика з’явився справжній янгол-охоронець, якого він називатиме рідним батьком, розповідають історію загиблого військового у Генштабі ЗСУ.
У свої 28 він зустрів повномасштабне вторгнення, пройшов усі «гарячі» ділянки, які намагалися захопити окупанти: Харківщину, Київщину, Донеччину та Луганщину. Владислав Риков був повним кавалером орденів «Богдана Хмельницького» та «За мужність».
7 лютого, у свої тридцять років, один з найкращих пілотів України здійснив свій останній політ — 385. На жаль, цього разу він не повернувся на базу — військового вбила російська ракета.
Звичайний день. який забрав життя одного з кращих
Командир Владислава Рикова, підполковник Ростислав Лазаренко, пригадує: того дня військовий отримав типове завдання — вогневе ураження противника. Після обговорення, розбору цілі та підготовки до вильоту він потис руку Ростиславу й вилетів. На той момент жити йому лишилося ще 17 хвилин.
«Я слідкував за парою наших штурмовиків на пункті управління, бачив винищувач противника. Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі.
Я переконаний, що це була помста, адже напередодні ми конкретно «насипали» рашистам. Звісно, я до останнього сподівався, що Влад якимось дивом, попри низьку висоту, зумів катапультуватись. Що він живий, зараз ми його заберемо, а потім довго разом усе обговорюватимемо… Влад був дуже цінний для мене. Я давно ухвалив рішення берегти його, принаймні намагатись. Але як вберегти на війні?" - пояснює Ростислав Лазаренко.
Фото зі сторінки Генштабу ЗСУ
Владислав мав цікавий позивний — «MAGIC», що в перекладі з англійської «магія», його дали за віртуозний стиль пілотування. Проте знайомі військового наголошують, що «чарував» він і на землі.
«Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок якщо сам загину. Він прикривав мене — і не лише в небі, завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом, спілкувались десятки разів на день… Насправді я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи. Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів я часто робив саме разом із Владом. Ніби „політ честі“… Цього разу його доведеться робити самостійно, як і багато речей у житті… Уже без Влада ми пересядемо на F-16. Він був одним із найкращих учнів на курсах англійської мови й мріяв про сучасні літаки, які зможуть краще захистити Україну і перемогти ворога», — каже Ростислав Лазаренко.
Фото зі сторінки Генштабу ЗСУ
Батько Владислава Рикова, Юрій Покусай, пригадує: син (ким став для нього хлопчик, втративши всіх рідних) проводив з ним увесь час на аеродромах. Школярем він покатав його на легкомоторному літаку. Влад горів небом!
«Потім я створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Він і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати ВНЗ, навіть питання не стояло — тільки ХНУПС. Моє життя тісно пов’язане з авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти. А з початку широкомасштабного вторгнення ще й „працювали“ поруч: син — у бойовому штурмовику, я — із цивільним повітряним патрулем. Траплялось, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… „Па, ти там всі ракети зібрав?“ — жартома питав син, а я тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре… Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив сина», — розповідає Юрій Покусай.
У Влада залишилась дружина та маленька донечка Міра. Командир загиблого воїна обіцяє - завжди підтримуватиме їх
«Ми давно домовились із Владом, якщо загине хтось із нас, то інший буде дбати про його родину. Влад дуже любив своїх дівчат, півтора року від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати», — каже Ростислав Лазаренко.
Владиславу Рикову посмертно присвоїли військове звання «полковник». Поховали пілота на Алеї Слави у Вінниці - місті, в якому він ніколи не жив, та саме там мріяв оселитись із родиною після перемоги.
Побратими твердо вірять, що згодом здійсниться і ще одна мрія Влада — про сильну і мирну Україну.
Фото зі сторінки Генштабу ЗСУ
