Все було добре, якби не війна... (фото)

Джерело:  usionline.com  /  17:34, 7 Листопада 2023

«Вісім місяців не бачили сонячного світла», – історія херсонської родини, яка опинилися у російському полоні

До війни херсонець Олексій Барчук був підприємцем. Дружня родина чоловіка започаткувала свій бізнес з продажу холодильного обладнання та посуду та відкрила магазин у центрі Херсону. Його племінник Сергій Барчук працював заступником голови обласного управління Пенсійного фонду України. Все було добре, якби не війна. У липні російські окупанти викрали Сергія та катували його. Рашисти намагались дізнатись де поділися комп'ютери фонду із даними місцевих мешканців, які він сховав с початком окупації. Після зникнення племінника Олексій із родичами знайшли техніку та намагались перевезти її в інше місце. Однак їх викрили співробітники ФСБ. Це сталося у той самий момент, коли вони виносили комп'ютери в автівку. Усіх, хто приймав у цьому участь схопили.

Що довелося пережити родині Барчуків за більше, ніж півроку полону, та як вдалось вибратися із тюрми рашистів, Олексій розповів в інтерв’ю кореспондентці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос.

Після затримання ФСБшниками в ув’язненні опинились Олег, його брат, невістка та кум. Усіх чотирьох тривалий час тримали у різних ізоляторах у жахливих умовах: у холоді, без світла, води та нормальної їжі. Нещодавно заручників звільнили. Це сталося після того, як до полонених допустили адвоката, якому вдалося домовився з окупантами про викуп.

У полоні Олексій Барчук перебував 407 днів. Наразі він із дружиною Наталією знаходиться у Таллінні. Там вони зустрілися із донькою та онуком, які їх так довго чекали.

Олексій Барчук

Як ви потрапили у полон до рашистів?

Я допомагав племіннику, який на початку повномасштабного вторгнення перебував на посаді заступника директора Пенсійного фонду Херсонщини рятувати оргтехніку від російських військових-мародерів. І в нас це не вийшло. Нас усіх – це мене, мого старшого брата Артема Барчука та мого кума Олега Самотоя – ФСБ узяло в полон – це сталося 21 липня 2022 року – та утримували до 31 серпня 2023 року. Нас викупили завдяки адвокату.

Сергій Барчук

Куди намагались вивезти техніку?

Переважно, це були комп’ютери, системні блоки, клавіатура. Ми намагались забрати техніку до мене додому. В мене квартира в новобудові, там мало хто ходить і буває, під час війни там усе закрито було, а ключі в мене були – і від під’їзду і від квартири. Ми вирішили туди перевезти техніку, яка була схована у квартирі племінника. Встигли одну ходку зробити, а у другу нас якраз пов’язали.

Що було далі, куди вас відвезли?

Погрозами тортур змусили сказати, де решта оргтехніки лежить. Ми поїхали за нею, вони подивилися, змусили нас назад винести і завантажити в їхній вже автомобіль. Відвезли в Дніпровське РВВС міста Херсона. Там знову нас змусили її вивантажити. І після цього усіх закрили в так званому мавпятнику.

тимчасового тримання у Херсоні, де росіяни утримували викрадених. Фото: Ніна Ляшонок

Які там були умови?

Нас утримували в кімнаті на одну людину, на нарах. Спочатку ми там були втрьох, потім учотирьох, потім п’ятого посадили. Люди приходили – йшли. Різні були, навіть місцеві алкоголіки. Нас вп’ятьох тримали, спати було ніде. Вікно було всього лише в сусідню камеру, а не на вулицю. Три решітки на вікні, двері залізні з одним вічком маленьким.

Двері практично не відчинялися, і ми сиділи під замком. Страшенно смерділо каналізацією, бо вона була несправна. Вічно в ній піднімався рівень, і вона страшенно смерділа. Нам доводилося затикати її пластиковою пляшкою хоч якось. Потім нас перевели у сусідню камеру, вона була трохи більшою, але теж на одну людину розрахована. Хоча вікно й виходило на вулицю, але якість була не кращою. Теж три решітки і одна з них була як сито. Через неї навіть світло не проступало. Також смерділо каналізацією.

Вас нормально годували?

У Дніпровському райвідділу внутрішніх справ нас не годували. Все, що приносила моя дружина Наталія, ось це ми і їли. Їй вдалося дізнатись, де ми знаходимося.

Завдяки тому, що Наташа приносила їжу, ми могли із брудним посудом передавати записки. Так ми обмінювались інформацією.

Фото родини Барчуків

Скільки ви там часу провели?

У Дніпровському РВВС ми знаходились до 20 жовтня 2022 року. Потім, коли прийшла команда, мабуть, залишити місто Херсон, вони нас завантажили в так званий воронок. Зібрали полонених з усіх РВВС (із Суворовського і Комсомольського райвідділу були люди), і відвезли в Олешки. Окупанти називали його Цюрупинськ. Там ми провели три ночі. Умови були ще гірші: якась брудна і дуже запорошена камера, ще темніша, хоч і велика була – метрів 6-7 довжиною, з чотирма нарами. Води не було – рашисти вмикали на годину-півтори кран, з крана текла вода, за цей час, якщо встигали, ми набирали пляшки. Ми ними користувалися, зокрема змивали туалет.

Через три ночі нас вранці відвезли в Каланчак в ізолятор тимчасового тримання при РВВС, який при Україні взагалі не працював, вони його намагалися «оживити». Взагалі, я вісім місяців сонячного світла не бачив: нас на прогулянки не виводили, а вікна були закриті щитом залізним, там була щілинка сантиметрів 20, а вночі світло горіло в камері.

Окупанти відібрали ваші машини. Як це сталося?

У нас забрали три автівки: мою «Рено Логан», «Кіа» Лідії Подозерської та «Тойоту RAV4» мого брата Артема. Тоді наші родичі подали автівки і нас у розшук. Забрали й оргтехніку не лише Пенсійного фонду, але й нашу особисту – мій ноутбук, мобільний телефон. Ще й взяли гаманець, банківські карти.

Потім вони каталися на моїй машині. Я особисто бачив, як начальник Дніпровського РВВС їздив на ній. Нас якраз виводили на громадські роботи – ми просилися, був там один «добрий» парубок, який працював типа завгоспом у них, й ми підмітали, вантажити мішки, – тоді я побачив свою автівку. Їх голова навіть номера не зняв мого, не соромився абсолютно. Що зараз з машиною, я не знаю. Мені адвокат сказав, що зараз вона стоїть на якомусь майданчику у Скадовську.

Коли ви знаходились у камері, ви чули, про що говорять ваші наглядачі?

Там росіянців не було, але були наші місцеві колаборанти. Вони вважали, що з приходом РФ буде краще. Один з них потім сказав, що все, що коїться – свавілля, й він звільнився.

Ми мало що чули, але знаємо точно, що вони усі лякалися, коли над нами пролітали Хаймарси, коли Антонівський міст обстрілювали. Вони швидко всі вибігали в бомбосховище, розташоване під райвідділом, або на вулицю вибігали, й ми чули, як тупотять їхні ніжки.

Як почався процес вашого звільнення?

Вперше я свого слідчого, який вів мою справу, побачив через місяць-півтора. Я з нею спілкувався лише двічі, це юна дівчина, яку просто з вулиці десь за об’явою взяли. Вікторія Вікторівна Соболь її звати. Одразу ж зрозумів, що вона нічого не вирішує, а є лише пішаком. На першому ж допиті слідча сказала, що мені загрожує до 10 років тюрми за статтею про крадіжку державного майна в особливо великих розмірах, скоєну групою осіб. Коли я запитав у неї, що саме я вкрав у російської федерації, вона не змогла відповісти.

Ні в Дніпровському РВВС, ні в Каланчаку, ні в Цюрупинську до нас адвокатів не допускали. Мотивували це тим, що ми знаходимось у воєнному стані, і адвокати тут не працюють, суди також. Коли 20 грудня нас перевели у СІЗО у Чонгарі, вони пообіцяли, що після Нового року почнуть працювати суди. Але в них суди почали працювати у кінці березня, а свого адвоката я побачив у середині березня. Він зібрав свідчення про те, що нас затримали неправильно. Змінився слідчий, це вже був росіянин. Він змінив статтю зі 158 на 160, за якою могли випустити під домашній арешт. Наташа, дружина, у той час була вимушена отримати російський паспорт, через те, що усі передачі в СІЗО були тільки через цей документ. Вже потім знайшлась жінка, яка зареєструвала дружину й нас усіх у себе вдома, та завдяки цьому і роботі адвоката, вдалося декількох з нас випустити під домашній арешт. Проте ні мене, ні Сергія суддя не випустив. Звільнили Ліду, Олега та Артема. А ми із Сергієм до останнього дня залишилися у СІЗО у Чонгарі.

Коли нарешті вам вдалось вибратися з полону?

Вийшло, що вони змінили нам статтю на 145-у, по-моєму, і вона вже не така тяжка. І начебто за угодою сторін, що Пенсійний фонд до нас претензій не має, й техніку було повернуто. Нас випустили, але документів не видали на руки – ні паспортів, нічого. Дали тільки довідку про звільнення. А в тих трьох навіть цього не було – дали якісь папірці, що справу закрито, і все. Приїхав адвокат, сказав «у вас документів немає, я за вас прийняв термінове рішення, та якщо ви хочете виїжджати, потрібні гроші – 5 тис. доларів». Ми збирали і з родичів, друзів – з усіх, хто відгукнувся. Наші діти дуже допомогли. Ми віддали гроші, а нам видали документи. Це сталося 31 серпня 2023 року.

Чонгар, перший день після звільнення. Фото Надія Дехтеренко

Яким маршрутом їхали?

Ми з дружиною одразу ж виїхали у Сімферополь, де побули десь п’ять днів: там я просто відсипався та від’їдався, шукав можливості виїхати. Коли вийшла хороша можливість, ми виїхали через Грузію, мене пропустили навіть із довідкою про судимість.

Чи був допит?

Був допит, коли їхали з Чонгара до Сімферополя. У них там стоять два контролі: митний і прикордонний. Там мене перевіряли 45 хвилин: питали, за що я сидів, як мене відпустили, чи збираюся я отримувати російський паспорт, де планую працювати. В Грузії ще довше опитували, бо ці довідки про звільнення вперше в очі бачили, для них це дивно було. Запитували, чи збираюся я повернутися, і так далі.

Олексій із донькою Надією у Таллінні. Фото родини Барчуків

Що вам допомагало увесь цей час у полоні? Та що саме ви б хотіли сказати людям, які опинилися у складній ситуації?

Найголовніше – не падати духом. На мій погляд, Бог не дасть нам випробувань тих, яких ми не зможемо вистояти. У російській тюрмі дуже багато нормальних, гарних, хороших людей, таких як ми – ні в чому не повинних, яких обвинувачують у чомусь такому, чого не було. Дякувати Богу, що там у СІЗО не було справжніх насильників поряд з нами та вбивць. Їх розсаджували в інші місця росіяни. А ми сиділи з видуманими вбивцями, кому сказали – «ти вбивця», були і такі. Дякувати Богу, що все скінчилося.

Вгору