Щоб окупанти покинули територію України, доведеться протягом 15 років одночасно воювати й виховувати молодше покоління українцями — без ототожнення їх з іншою нацією чи часом, впевнений професор ДонНТУ, який сьогодні служить у складі 109 ОБрТрО.
Військовослужбовець з позивним «Сніг» народився в Мар'їнці. До 2014 року жив та працював у Донецьку, де був професором кафедри ДонНТУ, викладав гірничу справу. Але 9 років тому, коли росіяни окупували частину Сходу, чоловік переїхав звідти, обравши роботу в філіалі ДонНТУ в Покровську. Разом з колегами-викладачами, які не зрадили Україні, він відбудовував роботу університету на новому місці і навіть не уявляв, що війна знову все зруйнує.
Журналістам «Вчасно» донеччанин розповідає: рішення йти у ЗСУ він для себе ухвалив ще 25 лютого 2022 року. Не 24-го, тому що спочатку хотів убезпечити свою родину.
«Спершу я хотів евакуювати свою родину до Ірпеня, але коли приїхав туди й побачив, що відбувається — зрозумів, що цього не варто робити. Тому повернувся в Покровськ і відразу пішов воювати. Як в університеті сприйняли моє рішення? Навіть не знаю. Коли я написав заяву — була субота. Тоді я взяв у воєнкома „корінець“ і відніс його до університету — там віддав вахтеру, аби він передав у робочий день проректору. А після цього відразу пішов додому збирати речі, щоб поїхати на службу», — згадує «Сніг», якій став до лав Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони.
«Я бачив у вікно, як люди в масках грабували банкомати й обносили банки — тоді зрозумів, мені з бидлотою не по дорозі»: як росіяни «позбавили» викладача рідного дому
У 2014 році, коли окупанти вже захопили місто й були біля міськвиконкому в Донецьку, у червні «Сніг» посадив в авто дітей та дружину й повіз у бік Вугледару, до батьків. Знав, що у Мар'їнці стоїть блокпост росіян, тож їхав обхідними шляхами. Після цього його сім'я в Донецьк не поверталася.
«Тоді мої все літо провели у Вугледарі, потім трохи пожили в Києві та Борисполі. А я під час навчального року повернувся в університет в Донецьк. Пам’ятаю, на навчання студенти їздили через блокпости з інших міст. Одного мого студента з його дівчиною окупанти розстріляли між Макіївкою й Донецьком, коли вони їхали в університет», — згадує події 2014 року професор.
Він бачив з вікна учбового корпусу, як незрозумілі люди в масках розбирали банки, грабували банкомати, ходили по місту з прапором росії. Агонія «русской весны» руйнувала Донецьк і вбивала все цивілізоване, українське у ньому.
росія «пічкала» пропагандистськими новинами донеччан безкоштовно — робила все, аби їх зомбувати. І це їй легко вдавалося, адже більшість людей навіть не намагалися аналізувати факти та події, спиралися на свої спогади про життя у радянські часи, вірили перекрученим сторінкам історії. Але професор не дивився новини — вважає, тому все це на нього й не подіяло.
«Пам'ятаю, що звернувся в компанію, яка забезпечувала телебачення, з проханням відключити цю послугу — бо я за неї не платитиму. А мені відповіли прямим текстом: „Нам заборонили відключати телебачення“. Тоді я зрозумів, що щось не так — бо зазвичай гроші з нас вибивали, а тут взагалі не треба було платити, тільки дивитися», — пригадує чоловік. У жовтні 2014 професор написав заяву, щоб йому в університеті віддали документи. Пішов у відділ кадрів, а там йому сказали, що він… зрадник. Але документи віддали — і з ними він поїхав з Донецька у Покровськ, де разом з дружиною продовжив роботу у філіалі ДонНТУ.
«Я знаю, що в окупації лишались хороші люди»
«На окупованій Донеччині в мене лишилася більша частина колег. Я з ними не спілкуюся з січня 2015-го й не спілкуватимусь ніколи. Навіть не хочу знати, як вони відреагували на моє звільнення. Станом на початок війни у звітах університету було зазначено про 125 викладачів на нашому факультеті. Коли ми перемістились до Покровська — в штаті лишилося близько 30 осіб. Але дехто був не з нашого факультету, а прийшли з інших. Тобто з окупації переїхала п’ята чи шоста частина. Можливо, ще хтось з тих 125 викладачів поїхали в Житомир чи інші міста України, дехто поїхав у росію ще у 2014. Одна викладачка поїхала в Крим у Керченський університет.
Деякі студенти, коли я перейшов у Покровський філіал, приїхали скласти екзамени, але опісля й повернулися у Донецьк. Хоча 50% донецьких студентів (з першого та другого курсу) перемістилися до Покровська", — каже військовий «Сніг».
Чоловік визнає: не розуміє, чому тоді багато викладачів, нібито освічених людей, лишилися в окупації. Можливо, зіграли роль особисті причини — батьки, діти чи робота.
«Знаю лише те, що навіть в окупації лишилися хороші люди. Один з них — декан — помер у 2017 році від раку. Він за всі роки окупації так і не прибрав з сайту факультету своє фото, де на фоні - український прапор», — каже журналістам військовий.
«Завтра війна не закінчиться — вона закінчиться сьогодні»
Донецький професор, який став офіцером ЗСУ, бійцем з позивним «Сніг», не шкодує про рішення прийти на війну й стати на захист України. Більша частина його побратимів у 109 ОБрТрО — також місцеві, й прийшли воювати з цивільних напрямів. І в цьому є своя перевага — вони добре знають місцевість Донеччини, менталітет населення та особливості регіону. А головне — вони захищають своє рідне: міста, дома та близьких.
Бригада, у складі якої воює «Сніг», уже брала участь в оборонних боях на Волноваському напрямі, потім на Харківщині в районі Вовчанська, на рубежі Харківщини та Донеччини. Вміння аналізувати, приймати виважені рішення та освіта допомогли професору і у військовій справі.
«Люди в нашому батальйоні - мої побратими. Ми розуміємо один одного з півслова. Це друзі, з якими честь служити поруч. Тут зібралися люди, готові закрити собою інших. І війна навчила мене цінувати друзів, життя, чути й бути почутим», — каже військовий.
Водночас «Сніг» впевнений, що до моменту прогнання окупантів з України пройде понад десяток років. І увесь цей час буде виборюватися війною.
«Думаю, в тому, що сталося, винна російська пропаганда. Люди старшого віку в часи СРСР були молодими. Навіть я в 90-ті був молодий, здоров’я чудове, і я ті часи згадую з насолодою, як одні з найкращих у своєму житті. Але ж ми всі знаємо, що насправді відбувалося тоді - і з грошима, і з криміналом. Тож люди з ностальгією чекають повернення „тих часів“, думаючи, що разом з ними повернеться і їхня молодість в якомусь вигляді. На цих паралелях російська федерація й зіграла. Щоб остаточно з України пішла росія — треба, щоб у нас не було ждунів. Можливо, нам тепер доведеться чекати 15 років, доки виростуть діти, які вважатимуть себе українцями й ніяк не ототожнюватимуть себе з СРСР, росією чи іншою країною. Але ці 15 років нам, мабуть, доведеться боронити свою країну», — каже «Сніг».
Воїн наголошує: завтра війна не закінчиться — вона закінчиться сьогодні. І це він повторив кілька разів.
«Якщо ми повторюємо це „завтра“, то все постійно відкладатиметься на потім, і може так ніколи й не закінчитися. Усе матеріальне. Тому війна закінчиться сьогодні», — наголошує донеччанин, професор, боєць ЗСУ у складі 109 ОБрТрО.
