«Від суми та від в’язниці не зарікайся». «Кому в’язниця, а кому рідний дім». Та й не в останню чергу – «Владимирский централ, ветер северный…».. Російська мова та російська культура наповнені нагадуваннями про те, наскільки значущою для народної свідомості інститутом є в’язниця.
На початок 2023 року у СІЗО та колоніях у Росії перебували 433 000 осіб. Майже півмільйона людей, про умови життя та долю яких більшість вважає за краще не думати – своїх проблем вистачає. Але якщо все-таки задуматися – то як вони живуть і що на них чекає? Чи зможуть вони колись стати повноцінними членами суспільства і повернутися до нормального життя, якщо така в Росії ще залишиться на момент їх звільнення? Які цілі переслідує сучасна російська система виконання покарань – і чи взагалі існує альтернатива тому підходу, що застосовується в цій країні, досліджували на сайті проекту «Продовження слід» .
Чи чули такий вислів «Росія – в’язниця народів»? Вперше цей мем з’явився в Російській імперії часів Миколи I, який отримав прізвисько Палкін – як ви розумієте, не за гарні очі. Переважна більшість жителів країни жило у рабстві кріпосного права, не маючи елементарних людських прав. Іншим символом безправ’я Росії був Сибір.
Ще під час правління Івана Грозного ці величезні території стали для країни не лише джерелом колосальних багатств, а й бездонним мішком, в який можна ховати всіх неугодних – від бунтівників та вільнодумців до злодіїв, убивць та ґвалтівників. Так століттями аж до наших днів разом з основним «російським світом» розвивалася ціла паралельна цивілізація – «Русь, яка теревенить».
З одного боку, у відсотковому відношенні ув’язнених у царській Росії було порівняно небагато – історичного максимуму було досягнуто у 1912 році: 180 тисяч ув’язнених при населенні в 171 мільйон осіб. Але з іншого, вже тоді доля тих, хто потрапив у в’язницю або на каторгу, була страшною.
Повні страждання умови життя тодішніх в’язнів яскраво описали Лев Толстой у романі «Неділя» та Антон Чехов у книзі «Острів Сахалін». Хоча за останні 60 років царської влади за найвищими підрахунками було страчено до 6 000 осіб, фактично смертність у системі виконання покарань була набагато вищою, оскільки посилання на каторгу по суті було тією ж смертною карою, просто куди повільнішою і болісною.
До будівництва Транссибірської магістралі в 1916 більшість ув’язнених вирушали до Сибіру і на Далекий Схід пішки, іноді сплавляючись по річках на баржах. Основний маршрут пролягав Володимирським трактом - від Москви через Нижній Новгород, Перм, Тюмень, Тобольськ - і так до Нерчинська, Акатуйських копалень і самого Сахаліну. У сумі майже 13 тисяч кілометрів. Залежно від місця ув’язнення дорога могла займати від кількох місяців до трьох років.
Спочатку ув’язнені йшли колонами, закутими у 8-кілограмові ланцюги. Зрозуміло, ні про гігієну, ні про нормальне харчування в’язнів особливо не дбали. Далі в Тобольську з них знімали ланцюги, тому що втекти назад до центральної Росії звідти вже майже неможливо.
Після досягнення пункту призначення більшість каторжан чекали виснажлива рабська праця і швидка смерть від голоду, холоду та хвороб. Жодного осудного способу повернення ув’язнених до нормального життя після відбуття терміну не передбачалося. Як правило, колишні в’язні просто залишалися жити в тих же місцях та розчинялися серед місцевого населення.
І Толстой, і Чехов у своїх працях зазначали, що така система не те, що не сприяла виправленню людей – навпаки, вона робила їх ще більш аморальними та порочними. Наприклад, у романі «Неділя» Лев Миколайович описує випадки канібалізму серед каторжників, які «були непоодинокі, а постійно повторювалися».
На інтелігентну молодь царська в’язниця діяла ще гірше, перетворюючи наївних студентів, що начиталися забороненої літератури, на нещадних терористів-народників. Такий шлях, наприклад, пройшов Андрій Желябов, який наприкінці 1870-х років «ходив у народ» і намагався просвітлювати селян мирним шляхом, за що опинився у в’язниці, де, за власними словами, «революціонізувався» і лише через кілька років прийняв участь у вбивстві імператора Олександра ІІ.
Не дивно, що невдоволення системою покарань стало однією з причин повалення самодержавства. Ленін і більшовики охоче підняли на свої прапори слоган про « в’язницю народів », побічно посилаючись на взяття іншої відомої в’язниці, Бастилії. Однак лише через кілька років ті ж народні визволителі обскакали царський уряд і багаторазово перевиконали план ув’язнених і смертей.
Коли помер Сталін і Хрущов затіяв амністію політичних ув’язнених, то з’ясувалося, що за попередні 22 роки лише за одні лише «контрреволюційні злочини» – за однією лише 58-ю статтею – у таборах, в’язницях та засланнях побували понад три мільйони людей. Тобто це не рахуючи тих, хто сидів за рештою кримінальних статей.
Про ті жахіття, що творилися в радянських таборах, в’язницях та катівнях Луб’янки, написано сотні книг і статей. Масові вбивства, витончені тортури та страти, канібалізм – у порівнянні з тим, що відбувалося в деяких областях нашої країни у минулому столітті, будь-який хорор здасться дитячою казкою.
Ці події назавжди змінили менталітет нашого народу, залишивши найглибшу рану на нашій спільній історичній пам’яті. У рідкісній сучасній російській сім’ї немає предка, який не виявився репресованим. Або навпаки, що ці репресії не здійснював. Пам’ятати про таке страшно, можливо тому в наших сім’ях часом пам’ять переривається на бабусі та дідусі.
За десятиліття у таборах склалася власна культура спілкування, своя ієрархія, своя мова. Поступово ці мільйони ув’язнених виходили на волю, виносячи свої поняття, звичаї та висловлювання у звичайне життя і тим самим поступово спотворюючи її. Взяти хоча б злодійський жаргон. Понт, туфта, бабки, вкалувати, заначка, кльовий, лажа, мандраж, лікарня та багато інших сленгових слів, які здаються нам сьогодні загальновживаними, насправді прийшли до нас із місць не настільки віддалених. Ними навіть не гидує користуватися Володимир Путін, згадати хоча б його знамените «мочити в сортирі» чи «скощухи нікому не буде».
Або візьмемо сумнозвісні злодійські поняття. Прийнятий у багатьох цивілізованих країнах захист своїх прав через поліцію та суд, найчастіше сприймається російським народом як стукацтво та «сученість». Виконавці блатного шансону мають величезну аудиторію фанів. Субкультура АУЕ («арештантський уклад єдиний») користується великою популярністю серед підлітків та молоді з бідних районів, що вимагає гроші, що пред’являє за шмот.
.jpg)
Злодії в законі в очах багатьох людей овіяні романтичним флером шляхетних розбійників, які грабують багатих, щоб віддавати награбоване бідним. Багато жінок охоче заводять романи та сім’ї з тими, хто відбуває покарання в колоніях, є навіть ціла субкультура – «ждули» . У соцмережах можна знайти сотні груп на цю тему, які складають тисячі людей. Загалом, за багато століть і через кілька політичних режимів, що змінилися, Росія багато в чому ментально так і залишилася в’язницею, де життя розписано за поняттями, а владу тримають дивлячі, блатні і пахани.
Як виглядає тюремна система в Росії сьогодні? Сучасна Росія зазвичай перебуває у топі країн за кількістю ув’язнених. Її випереджають, наприклад, США та Китай.
Головним пенітенціарним органом Росії є Федеральна служба виконання покарань (ФСВП), яка підпорядковується Міністерству юстиції. У її віданні перебувають сотні установ різного типу – кримінально-виконавчі інспекції, арештні будинки, колонії-поселення, виховні колонії, лікувальні виправні установи, виправні колонії загального, суворого чи особливого режиму, слідчі ізолятори.
Як штатні співробітники на бюджетній зарплаті там регулярно працює близько 230 000 осіб. А охороняють вони, як я сказав вище, близько 433 тисяч в’язнів. На кожну засуджену жінку з цього числа припадає шість чоловіків. За даними за 2022 рік, найпоширеніша стаття – це крадіжка за обтяжливих обставин. На другому місці – «народна стаття» за незаконний обіг наркотиків. Наступні за чисельністю ув’язнені – ви не повірите! – сидять за порушення правил дорожнього руху після адміністративного покарання. Четверте місце за несплату аліментів. П’яте – за звичайні крадіжки.
Майже 80% цих людей сидять у колоніях, їх у Росії минулого року було рівно 666 (як тут не обійтися без нумерологічних асоціацій?). Колонія – це невелике селище на 1–2 тисячі людей за колючим дротом, де ув’язнені живуть у бараках та працюють у спеціальних цехах. Колонії бувають загального, суворого та особливого режиму. Загальний режим отримують засуджені за легкі злочини, строгий – рецидивісти і які скоїли тяжкі злочини, а колонії особливого режиму відправляють убивць-рецидивістів і засуджених довічне ув’язнення.
Ось як виглядає порядок дня у типовій колонії. О 7 ранку підйом, потім зарядка та ранкові процедури, сніданок, ранкова перевірка та розлучення на роботу. Потім до 12:30 робота на виробництві, потім обід, за ним ще одна перевірка, потім знову робота до 6 вечора, прибирання, вечірній туалет, знову перевірка, вечеря, з 20:30 – виховні заходи та особистий час, о 23:00 - Відбій.
Робота зазвичай являє собою виробництво спецодягу та взуття, будматеріалів та виробів з металу. За свою працю ув’язнені отримують трохи більше 200 рублів на день і можуть витратити ці гроші в кіоску на території колонії.
У колоніях загального режиму ув’язнені мають право отримувати передачі – шість посилок та шість бандеролей, а також мають право на короткострокові побачення від шести до дванадцяти разів на рік, залежно від умов утримання. Вечорами ув’язнені можуть дивитись телевізор, читати книги з місцевої бібліотеки, писати листи близьким на волю.
На харчування кожного ув’язненого держава, як принаймні декларується, витрачає в середньому 2160 рублів на місяць. У типовий добовий раціон входять суп, гарнір, каша, м’ясна страва, напій, фрукти та холодні закуски.
При старанному дотриманні режиму в колонії після половини терміну (а по тяжких злочинах – двох третин) у в’язнів з’являється право на умовно-дострокове звільнення. За статистикою Судового департаменту при Верховному суді РФ, останні роки суди задовольняють трохи більше 40% звернень про УДВ. Хоча десять років тому цей показник був вищим – більше 80%, що говорить про посилення судової політики в Росії. При цьому воля для достроково звільнених теж не цукор.
У середньому лише 20% звільнених можуть працевлаштуватися та повернутися до нормального життя. Від безвиході багато хто повертається на шлях злочинів – за даними генпрокуратури, майже кожен другий ув’язнений у Росії вже був раніше засуджений. Тобто відсоток рецидивності колосальний! Звичайно, є у нас у країні свої програми реабілітації ув’язнених та центри соціальної адаптації, але наскільки вони ефективні – ми щойно відповіли на це питання.
І так, ще одна сумна даність, пов’язана із системою виконання покарань у Росії – це тортури. Російські та зарубіжні ЗМІ регулярно публікують звіти про кричущі випадки по всій країні. Жорстокі побиття, зґвалтування, утримання у нестерпних умовах – це те, що відбувається з нашими співгромадянами регулярно – можливо, навіть у цей момент.
Питання, навіщо і чому це відбувається, можна віднести до розряду філософських, оскільки практичної вигоди від тортур часто не так вже й багато. Тут можна згадати знаменитий Стенфордський тюремний експеримент , в ході якого групу добровольців розділили на ув’язнених і наглядачів, і звичайнісінькі люди досить швидко стали перетворюватися на справжніх садистів. Іншими словами, сама можливість безкарно виявляти жорстокість по відношенню до іншої людини вже ніби штовхає наглядача на насильство. А якщо все це ще й заохочується зверху, то тут уже відкривається філія пекла на землі.
А ще в російському менталітеті міцно засів принцип: бий своїх, щоби чужі боялися. Страх опинитись у місці, де тебе позбавляють усіх прав, де з тобою може статися все, що завгодно, і звідки майже неможливо повернутися нормальною людиною – чудовий інструмент залякування для авторитарної держави, одним із стовпів якої є страх. Як тут не згадати монолог О’Брайєна з фіналу оруелівського роману «1984»:
«Мета репресій – репресії. Мета тортури – катування. Мета влади – влада. Якщо вам потрібен образ майбутнього, уявіть собі чобіт, що тупцює обличчя людини – вічно».
Враховуючи, що ця книга стала найбільш продаваною в Росії в 2022 році, багато росіян дуже добре розуміють цю філософію.
Ну і, нарешті, зеки для нашої держави – це дешева робоча та бойова сила, особливо у кризові моменти. Залізниці, водні канали та багато інших об’єктів цивільної інфраструктури в нашій країні в середині XX століття будували саме ув’язнені.
Сотні тисяч ув’язнених були призвані на фронт до лав Червоної армії під час Великої Вітчизняної війни. Сьогодні історія повторюється - як водиться, у вигляді фарсу. З початком війни з Україною Росія знову зазирнула у засіки своїх в’язниць і почала активно набирати добровольців серед засуджених – цього разу через так званого «кухаря Путіна» Євгена Пригожина та його персональну армію найманців ПВК «Вагнер».
4 листопада 2022 року Путін підписав поправки до закону про мобілізацію, які скасовують заборону на заклик на військову службу з мобілізації громадян з незнятою або непогашеною судимістю за більшу частину тяжких злочинів. Завдяки цьому тепер на війну пішли засуджені за вбивства, пограбування, розбій та наркоторгівлю. У мережі регулярно з’являються відео, де Пригожин то спілкується з встиглими повоювати зеками і дякує їм за вірну службу, то відвідує свіжі могили.
Ви запитаєте, ну добре, і що нам робити з в’язницею? Невже в нас має бути як у Норвегії, де Андерс Брейвік, що вбив 77 людей, сидить у комфортабельній трикімнатній квартирі з телевізором, ігровою приставкою та спортзалом? Так, у нас на волі люди не живуть, як він. Чи зробити «відкриті» в’язниці , як у Швеції, де ув’язненим дозволяється вільно виходити до міста та працювати на нормальній роботі?
Звичайно, ні. Тут нема простого рішення. Сліпе копіювання чужих систем не дасть позитивного ефекту, спричинить хаос. Але й у нашій пенітенціарній системі багато що можна і потрібно міняти. Позбутися середньовічної практики тортур. Домогтися дотримання прав ув’язнених. Багатьом у Росії може бути абсурдною думка, що у в’язнів взагалі є права. А вони є, і їх необхідно дотримуватись.
До людини потрібно ставитися як до людини завжди, на волі він чи ув’язнення. Справедливість не суперечить повазі. Якщо цю просту істину розумітимуть люди по обидва боки ґрат, то всім житиме легше. Ув’язнені виходитимуть на волю повноправними громадянами з можливостями справді налагодити життя. А не зацькованими понівеченими істотами, яких у пристойну компанію не покличуть, не те що на роботу.
Треба нам уже розривати хибне коло «вкрав, випив – у в’язницю, вкрав, випив – у в’язницю». І коли я говорю «нам», я маю на увазі і суспільство теж. Не заплющувати очі на проблему, боротися з упередженнями хоча б у собі – важливо. І пам’ятати, що майже кожна сім’я у нашій країні пройшла у ХХ столітті випробування неволею.
У країні, де масові посилання, каторги, поселення та табори століттями були нормою життя, де керівництво не соромлячись говорить на фені, де бізнес робиться «за поняттями», де суди не працюють, а безкарність тріумфує, у цій країні в’язниця неминуче виходить за межі тюремні стіни. І вже звички наглядача ми спостерігаємо у людей, які ніколи у житті до ФСВП стосунку не мали. Це дуже небезпечний тренд. Сподіваюся, у Росії все ж таки знайдуться сили не дати йому розвернутися і поглинути все і вся. Давайте чинити опір йому, щоб навколо знову не з’явився тюремний залізний паркан.
