Російські наративи про “братские народы” та “одна история на две страны” є хибними. Вони навмисно занесені в маси через ЗМІ для розхитування сприйняття української історії та створення маніпуляцій. Щоб довести фейковість цих заяв Східний Варіант поспілкувався з фольклористом та колекціонером українського народного вбрання — Ігорем Перевертнюком, який розповів про українські автентичні костюми з Донецької та Луганської області та пояснив відмінності традиційного вбрання в Україні та росії.
Росія поширює історичні фейки про те, що традиції, побут та автентичне вбрання в Україні та росії однакове та має спільне походження. А розповідаючі псевдофакти про відсутність українського старовинного одягу на Луганщини та Донеччині росіяни намагаються підтвердити, що “Донецк и Луганск исконно русские земли”.
Скріншот пропагандивних ЗМІ
Знімки екрана пропагандивних ЗМІ та телеграм каналів
Для чого це роблять пропагандистські ЗМІ та як насправді виглядає традиційне вбрання Луганської та Донецької області Східний Варіант з’ясував у Ігоря Перевертнюка — фольклориста та колекціонера.
“Ще у підлітковому віці почав їздити по селах й розпитувати місцевих про старовинне вбрання”
Ігор Перевертнюк за освітою фольклорист, який колекціонує українське народне вбрання. Сам родом із Житомирщини, проте у своїх колекціях має зразки одягу із півночі, сходу та центру України.
Ігор розповів, що почав цікавитися традиційним вбранням ще у дитинстві. Його бабуся вишивала та розповідала про різний старовинний одяг, показувала речі, які збереглися.
Ще тоді чоловік почав розпитувати у сусідських мешканців та мешканок про їхнє збережене вбрання. Іноді були неповні костюми, а деякі елементи. Одна із сусідок розповідала, що її бабуся до церкви завивала намітку (рушникоподібний головний убір — ред.) і він почав розпитувати інших, можливо в когось вона зберігалася.
“Ми переїхали на Позняки до Києва, й у нашому під'їзді жили місцеві люди (сільські позняківці), які старовинні скрині із вбранням перевезли до себе на балкони. Мені стало цікаво, який одяг раніше носили на Позняках, а потім й по всій Україні. Тому ще у підлітковому віці почав їздити по селах й розпитувати місцевих про старовинний одяг”, — розповів фольклорист.
Колекція Ігоря не порахована, але налічує понад декілька тисяч експонатів. Повних костюмів більше сотні. Переважно це вбрання із півночі, сходу та центральної частини України.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХ ст. Фото: Ольга Нарбут
“Коли я починав цим займатися, то мені було цікаво дізнатися про ті регіони, звідки мало відомо, яке є вбрання. Мені було нецікаво зібрати дублікати із музеїв. Хотілось знайти те, що маловідоме, й з тих місцевостей, звідки невідомий традиційний стрій. На жаль, деякі місцевості так й залишаться білими плямами, бо там, наприклад, перестали носити сільський традиційний одяг ще на початку 20 століття”, — ділиться колекціонер.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХ ст. Фото: Ольга Нарбут
Ігор розповів, що його колекція зберігається в трьох місцях. Для збереження такої кількості експонатів потрібна не одна кімната, а простір, більший за трикімнатну квартиру.
“Я не завжди купляв сорочки, а іноді просто записував інформацію. Звісно, коли є сама річ, то вже точно розумієш, про що йде мова”, — ділиться фольклорист.
Автентичний одяг із Луганської та Донецької області
Зі слів чоловіка, Луганщину та Донеччину можна умовно поділити на північ та південь (Слобожанщину і Донбас).
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХ ст. Фото: Ольга Нарбут
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХ ст. Фото: Ольга Нарбут
“Я побував в північних районах Луганської та Донецької областей, й маю зразки традиційного одягу з тої місцевості”, — ділиться Ігор.
Колекціонер розповів, що традиційне вбрання півночі Луганщини дуже цікаве, на сорочках присутні регіональні риси подібні до Полтавщини, Київщини та Чернігівщини. Наприклад, декоративні шви та змережування. Проте наявні й індивідуальні риси, які не схожі на жоден інший регіон.
Жіноче святкове вбрання. Початок ХХ ст. Луганська область, колишній Кремінський р-н.Фото: Ігор Перевертнюк
“У багатьох регіонах довгий час зберігались не зшиті види поясного вбрання: плахти, запаски. Проте на Слобожанщині переважно були спідниці, і тільки з Харківщини є зразки плахт. Тобто, людини вже більше використовували фабричні тканини для пошиття одягу, хоча сорочки були із домотканого полотна. Якщо говорити про кінець 19-го століття, то використовували переважно якісні та дорогі тканини. Слобідські корсетки особливо відрізняються, навіть від Харківщини”, — розповідає фольклорист.
Ігор зазначив, що відмінна риса від слобідських корсеток, що у них спереду верхньої поли робили зубчаки з обох боків й прикрашали ґудзиками, а ззаду складок було менше, ніж на Полтавщині чи Чернігівщини.
Жіноче святкове вбрання. Поч. ХХ ст. Донецька область, Слов‘янський р-н. Фото: Ігор Перевертнюк
“А якщо говорити про луганські корсетки, то там переважно вони були відрізані по лінії талії й нижня частина збиралася повністю, але теж як харківські – прикрашені спереду зубчиками. Саме таке вбрання зберігалось у фондах Луганського обласного краєзнавчого музею”, — ділиться колекціонер.
“Ці місцевості багаті на традиції, й по музеях є зразки вбрання, які можна вільно побачити”
Ігор розповів, що фейк про відсутність автентичного українського вбрання на Донеччині та Луганчанині підсилює російський наратив “Донецк и Луганск исконно русские земли”.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХст. Фото: Ольга Нарбут
“Автентичний український одяг був на території Донецької та Луганської області. Ці місцевості багаті на традиції, й по музеях є зразки вбрання, які можна вільно побачити. У 2015 році тривав мистецький проєкт «Благословенна Україна: нематеріальна культурна спадщина ЮНЕСКО», який проходив у Національному музеї народної архітектури та побуту України, і там було представлено багато зразків із Донецької та Луганської області”, — ділиться колекціонер.
Зі слів чоловіка, у Національному музеї народної архітектури та побуту України нещодавно проходила виставка, присвячена східним областям, де були представлені зразки автентичного одягу Луганщини та Донеччини.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХст. Фото: Ольга Нарбут
“Якщо в певному музеї немає одягу із якихось регіонів України, то це не тому, що цього одягу не існує, а тому, що його немає саме в цьому музеї. Колекція музею формується в певні роки та певними людьми. Наприклад, коли формувався Національний музей народної архітектури та побуту України ще за часи Радянського союзу, то були виділені кошти, й музейні працівники та працівниці їздили з експедиціями в усі регіони України. І в той час, кінець 70-х, початок 80-х, можна було ще знайти автентичне вбрання в усіх регіонах України”, — розповідає Ігор.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХ ст. Фото: Ольга Нарбут
Багато музеїв не мають такого фінансування та можливості, щоб з'їздити у всі регіони та зібрати потрібні зразки. Також під час війни велика кількість автентичного вбрання була знищенна через російську окупацію.
“Якщо роздивитися, то кожен елемент національного костюма — відрізняється від російського”
Ігор розповів, що Україна має щось спільне в одязі з усіма сусідніми країнами та народами (білоруси, поляки, частково з угорцями), особливо в прикордонних областях. Проте з росіянами майже немає спільного в традиційному вбранні.
“У нас на Слобожанщині нічого російського не поширилось. Навпаки, наші слобідські корсетки були поширені по обидві сторони кордону, хоча у росіян трохи з іншим оздобленням. Особливо, якщо говорити про північ або центр росії. Зовсім відрізняється крій та оздоблення сорочки, колористика й навіть сама назва: у нас “сорочка”, а у них “рубаха””, — пояснює фольклорист.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХ ст. Фото: Ольга Нарбут
Чолові зазначив, що у нас в більшості регіонів в давнину переважало незшите поясне вбрання, хоч у росіян теж був такий вид не зшитого вбрання, який називався поньова, проте він все ж був частково зшитий. Поньова — це 2-3 шматки домотканої тканини, які на поясі стягувалась на шнурок й спереду прикривали фартухом. Колористика, орнаментика і сам крій — теж відрізняється.
“Інша зовсім тема — це сарафани, вони у нас теж не були поширені, навіть якщо на Луганщині були рясні спідниці, їх називали “шарафан”, ймовірно, що від слова сарафан, але це все ж була спідниця. У росії був саме сарафан, який згори до низу розширювався. В Україні на Чернігівщині була поширена спідниця з нагрудником: спідниця до якої була пришита камізелька, але це аж ніяк не сарафан. Тобто, у нас зовсім ніде цей сарафан з ліфом не поширений. Вони були у них домоткані, а у нас хоч і були поширені спідниці з камізельками, то це доволі пізній вид одягу, який шили переважно із фабричної тканини”, — розповідає Ігор.
Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ — початок ХХст. Фото: Ольга Нарбут
***
Як бачимо, росія поширює фейк про відсутність автентичного українського вбрання на Донеччині та Луганчанині для підсилення наративу “Донецк и Луганск исконно русские земли ”.
Проте в українців були “сорочки” та спідниці, а в росіян — “рубахи” та сарафани. А території Донецької та Луганської області багаті на українські традиції, й по музеях є зразки автентичного вбрання, які можна вільно побачити.
