Ігор працював у Маріуполі в Палаці культури. Минулого року наприкінці березня чоловік пішки із сім'єю вибирався з блокадного міста. Зараз він перебуває в Києві, однак в рідному Маріуполі у нього залишилися знайомі. Чоловік ділиться — велика кількість з них чекають повернення України.
Ігор Павлюк. Скріншот з відео "Крим. Реалії"
Ігор Павлюк — корінний маріуполець. Каже, що в Маріуполі планував прожити все життя, однак не вийшло. В місті в чоловіка була улюблена робота, працював директором палацу культури «Український дім» — тут найбільша сцена на Сході України. Мешкав у центрі разом із сім'єю, мали собаку. В рідному Маріуполі хотілося будувати й плани на майбутнє, розповідає чоловік «Крим. Реалії».
24 лютого от-от треба було збиратися на роботу, як отримав дзвінок з Києва від родичів.
«Дзвонять і кажуть „Ігорю, у нас війна“. Я кажу: „почекайте. Війна? Не може бути“… Нам тут важко, бо ми звикли, 8 років, прифронтове місто. Ми вже були хоча б частково до цього готові, що якісь можуть бути проблеми, які вже були. Але те, що перша звістка прийде з Києва, що така ситуація страшна, трагедія, вже у нас, я не вірив».
Чоловік одразу вирушив на роботу. На той момент у Палаці вже було багато військових — це був своєрідний логістичний вузол, де усі збиралися, а після цього роз'їжджалися по своїх позиціях. Бійців приймали цілу добу і тут вони отримували накази про те, куди вирушати далі.
Усі, хто міг, «жили» на роботі
Вибухів поки чути не було, лише здалеку. Усі, хто міг, «жили» на роботі. Останній раз, коли Ігор приходив до Палацу було 7 березня. Після цього вже не було змоги пройти, не було мостів та відбувалося незрозуміле — було багато техніки та людей. Вже тоді було небезпечно пересуватися автівкою, інформації було дуже мало, не було розуміння де чия сторона, сиділи без світла та інформації.
«До 7 числа я вже не їздив, а ходив на роботу. Я дуже вдячний нашим співробітникам, які працювали у палаці та жили поруч. Вони змогли на той момент правильно організувати свій побут».
У палаці залишалася вода через те, що мали обладнання для гасіння пожеж. До підвалу зносили усі лавки, мати.
Дивом вижили в рідній квартирі, коли стався приліт
Перший приліт в рідну квартиру Павлюків був 9 березня. Вже тоді готували на вогні, мешкали, фактично, на вулиці, адже нагору було підійматися страшно.
«Я тоді меню барбекю наївся до кінця життя. Ми не були готові, що спатимемо в підвалі чи ночуватимемо на вулиці. 9 числа піднялись в будинок, діти були у своїй спальні. Ще доготовували їжу, дружина покликала дітей. І буквально за 30−40 секунд — і на місці їх спальні вже нічого…».
Ігор пригадує, що тоді не було ані пожежі, ані чогось схожого, речі теж знесло. Залишилися лише голі стіни та «каша». В той момент Ігор з сім'єю дивом залишились живими в цілій сусідній кімнаті. Павлюк каже, що вірить — отже так і мало бути.
Фактично за тиждень від квартири не залишилось нічого — 16 березня дім згорів повністю. В той же день росіяни руйнували Драмтеатр, влучили в одну з лікарень. Вийшли з міста Павлюки вже 22 березня. Рухались пішки, бо на цей момент автівка не могла пересуватися — була повністю обстріляна.
У місті лишається величезна кількість людей, які чекають повернення України
«У мене залишилося дуже багато знайомих, які з різних причин залишились в місті. Я не можу сказати, що всі - колаборанти, чи всі чекали. У місті величезна кількість людей, які чекають повернення України — це я 100% знаю, бо я маю близьких друзів та знайомих, коли в них з’являється можливість, ми спілкуємося у різноманітних месенджерах, аби це було для них безпечно. Один з моїх друзів каже, що „у мене є телефон, з якого я дзвоню і спілкуюся лише з тобою. Я його нікуди не беру“. Аби якщо його зупинять і будуть перевіряти, щоб він не піддавав небезпеці ані себе, ані свою сім'ю».
За словами Ігоря — важко зрозуміти, що зараз собою являє Маріуполь. На місці дому Павлюків — великий котлован. Не залишилось ні підвалу, нічого, росіяни вичистили все з речами та людьми. А поруч стоять дуже красиві будинки, які вціліли. Їх гарно прибрали та причепурили.
«Якщо не дивитися по боках — подумаєш, що гляньте, як чудово… Як тепер повернеться життя, я не знаю. Важко говорити, бо окрім пам’яті, бажання та любові до свого міста, поки нічого не тримає. Все, що було, що ми створювали та робили — наш Палац, де працювали, квартира, в якій я жив — цього всього немає. Це розвалене. До матеріального повертатися нема куди. Але хочеться. Хочеться приїхати та бути вдома».
