Мешканка Кам'янки-Дніпровської Олена Ягупова стала однією з тих, кого за Указом мелітопольського гауляйтера Є.Балицького рашисти примусово "видворили" за межі "звільненої" частини області. Після так званої депортації жінка потрапила в російський полон, у якому провела п’ять місяців.
На початку року рашистські пабліки облетіло відео чергового видворення, на якому було зафіксовано момент, коли Олена і двоє чоловіків, взявшись за руки, йдуть у далечінь. Намагаючись здатися милосердними, окупанти заявили, що навіть дали жінці грошей на проїзд, щоб вона доїхала до Запоріжжя. Але замість підконтрольного Україні обласного центру вона опинилася у застінках.
"Усе єство кричало: вижити!"
На момент повномасштабного вторгнення й окупації Кам'янки-Дніпровської чоловік Олени Артур, який з 2019-го року захищав Україну зі зброєю в руках, був на фронті. Жінка готувалася виїжджати, шукала перевізника. Але не встигла, у жовтні на неї донесли в комендатуру.
- Знаю цих людей. Сусід Ігор Драчов, якому завжди допомагала продуктами, бо потребував. І знайома Олена Кабанова, яку я на роботу влаштувала, - розповідає hromadske Олена. - Їм за це по 10 тисяч рублів заплатили. Але думаю, вони не тільки через гроші на це пішли. Із заздрості, зі злості. Багато хто в місті знав, що я дружина військового, але місяцями мовчав. А ці не змогли.
За Оленою приїхали поліцаї. Вона відразу втратила зв'язок із дітьми, які перебували на підконтрольній Україні території. Вони не знали, що думати, а Артуру на "нуль" дзвонили "добрі люди" з Кам'янки і говорили: "Усе, твоєї дружини немає, її розстріляли".
Жінку катували співробітники ФСБ - п'ять чи шість чоловіків по черзі. Спочатку примотали скотчем до офісного стільця і били дволітровою пляшкою з водою по голові. Запитували, де її чоловік. "Не знаєш? Зараз ми допоможемо згадати!" І продовжували: одягли на голову целофановий пакет і обмотали скотчем навколо шиї. Один із мучителів затискав їй ніс, щоб не дихала, інший тримав за шию. Коли тіло вже билося в конвульсіях, відпускали.
- Жах, але я раділа, коли падала разом зі стільцем. Тоді було пару секунд, щоб вдихнути це повітря з пакета, - згадує Олена.
Коли катам набридав цей вид тортур, вони душили її дротом від електричного чайника. А до чола приставляли пістолет. Грали в російську рулетку. Це тривало годинами. Вороги насолоджувалися насильством, а Олена не могла думати, кричати. Вона просто дивилася.
Так тривало два дні. Увечері її кидали в камеру СІЗО на голу цементну підлогу. Жінка намацала дві рани на голові, але ні серветки, ні ганчірочки, ні бодай чогось придатного, щоб витерти кров, не знайшлося.
- Через 5 днів я зрозуміла: якщо нічого не робитиму, збожеволію. Тіло саме підказало: потрібна зарядка, якийсь рух. Я почала присідати, віджиматися, робити деяку планку, а пізніше й обливатися крижаною водою з крана. Усе єство кричало: вижити! - розповідає жінка.
Через 9 днів після затримання їй виповнилося 50 років. Прокинулася, привітала саму себе.
- Ніколи не могла б подумати, що я, законослухняна громадянка, зустріну свій ювілей в одиночній камері. З крихітним заґратованим віконечком високо-високо під стелею, - досі дивується Олена.
"Якщо ляпну щось не те, відразу пристрелять"
У якийсь момент здалося, що рашисти забули про жінку. На допити її не водили. Але наступні 4 місяці на неї чекало жалюгідне існування. Просила охоронців відпустити додому - узяти бодай білизну та ліки, бо з собою нічого.
Та ці люди, яких вона знала особисто, її земляки, що прислуговують окупаційній владі, тільки посміювалися: "Так тобі й треба". Вони не приховували, що чекали на росію все життя - і ось нарешті збулося!
Одного разу Олену вивели на вулицю.
- Сказали, що має дати інтерв'ю російському каналу "РИА Новости". Якщо ляпну щось не те, одразу пристрелять. А якщо все пройде добре, відпустять. Мене привезли в будівлю старого гуртожитку. Там уже роками ніхто не жив. На його тлі писали інтерв'ю. Запитували, чи знаю якогось проукраїнського блогера, що хочу передати українським "бандформуванням" і що думаю про шанси Росії налагодити життя в цьому регіоні. Цей ролик я побачила через півроку. Усю розмову порізали на шматки. Вийшло зізнання в тому, що я коректувальниця, - розповідає жінка.
Ягупову додому не відпустили. Кинули в камеру СІЗО для чотирьох осіб, у якій містилося 15. І частина цих жінок - арештантки, які сиділи за вбивство, а інколи й за подвійне. Ув'язнені мали лежати на підлозі, під столом. Годували їх розпареною, нічим не змащеною дерттю. Уже холодною. Її жбурляли в одноразову тарілку, яку Олені доводилося підбирати після когось. Так само було і з речами.
Вона буквально жебракувала: забутий старий светр або зношені рейтузи тих, хто залишав камеру, брала собі. Прала в холоднющій технічній воді з крана, натягувала на себе. Якось розжилася поганенькою ковдрою, під якою і влітку холодно. З теплого одягу в неї були піжама і шкарпетки, які "купила" собі за ноутбук у перший день затримання. Камера не опалювалася, усередині було накурено, а на вулиці - 20°C. Ув'язненим носили передачі, це не заборонялося.
Ось тільки не знайшлося жодної людини, яка погодилася б зробити це для Ягупової. Усі боялися. Діти подружжя нарешті дізналися, що мама в СІЗО. Вийшли на арештантку, яку відпустили з в'язниці за якісь заслуги. Вона пообіцяла допомогти. Діти передали їй 20 тисяч гривень на матрац, подушку, ковдру, їжу. Вона сфотографувала в магазині їжу, відзвітувала їм. А Олені принесла маленьку подушку на стілець. І все.
- У камері стосунки складалися звірячі. Жодна людина не поділилася шматком хліба, серветкою чи куточком матраца. "Зечки" тримали владу. Вони були руками і ногами за росію. Обзивали ВСУшницею і казали, що мене мало посадити на 10-15 років. Треба довічно. Я намагалася більше мовчати, щоб не провокувати їх,- розповідає Олена.
Жінка згадує, що перед тим, як встати, почати робити зарядку й обливатися холодною водою, вона молилася. Просила за дітей - вони без матері, їм важко. Щоб вижили, щоб уціліли. Ще благала, щоб жодна волосинка не впала з голови чоловіка. Тримала в роті обручку, щоб не забрали. Олена дуже хотіла повернутися до родини.
"Зрадники позбувалися нас, отримуючи наші будинки, автомобілі та майно"
Через чотири місяці ув'язнення, 19 січня 2023-го року, Олені Ягуповій вдягли мішок на голову і відвезли в Енергодар. Там росіяни зняли другий пропагандистський ролик. Її поставили між двома чоловіками, наказали взятися за руки і марширувати дорогою вдалину. У ролику закадровий голос говорив: "Ось, таких громадян ми відпускаємо. Але невідомо, як їх приймуть в Україні".
- Це робилося для показухи. Мовляв, ми відпустили, вони десь зникли - Україна винна. А насправді нас продали в рабство. У Василівці є такий собі "Бетмен". Йому мої ж земляки привозять місцевих з усієї Запорізької області. Зрадники позбувалися нас, отримуючи наші будинки, автомобілі та майно. А Бетмен використовував уже наші тіла, наше здоров'я. Рашисти платять йому, щоб самим не пахнути. А помремо - подумаєш, нова партія рабів надійде.
Нашу групу - 15 чоловіків і три жінки - він відфутболив у село Верхня Криниця: "Пора попрацювати на благо російської федерації". І залишив. А це друга лінія оборони. На першій вагнерівці стоять, - згадує ті зимові місяці Олена.
Українцям російські солдати видали щупи - розміновувати поля, які вони замінували самі. Тепер вирішили, що там будуть окопи.
- Ми тих щупів раніше в очі не бачили. Але комусь цікаво. А траншеї ми копали замість солдатів, які нас стерегли. Іноді рили до 4 ранку. Мені пощастило, але декому з наших довелося закопувати розстріляних, ще теплих українців, - каже Олена.
Жили полонені в зруйнованих будинках евакуйованих місцевих жителів. Вибиті вікна забивали дрантям, спали на підлозі в лахмітті, яке до ранку набиралося вологи. Іноді вдавалося розпалити піч, якщо знаходили дрова. Води взяти було ніде, тому топили лід. Їжу привозили солдати. Це була каша: перлова або пшенична. Убоге меню здавалося кращим, ніж у СІЗО. Хоч тепленьке. Зрідка полонені самі варили суп, якщо знаходили в льосі цибулину і кілька картоплин. Олена втратила у в'язниці та полоні 10 кг.
Українців попередили: "Спробуєте вмовити хоч когось із солдатів і випросити телефон - розстріляємо". Утім, хтось ризикнув, додзвонився до рідні на окупованій території, і так інформація дійшла до Москви.
- І звідти приїхали якісь структури звільняти нас - росіяни ж вважають Запорізьку область своєю територією. Не можна брати цивільних рити окопи. Це навіть вважається в них порушенням. І ось 16 березня нас посадили в маршрутку і відправили додому, - каже Ягупова.
Щойно вона увійшла до свого будинку, за 15 хвилин там була поліція: сусід викликав.
"Що ви тут робите?" - запитав слідчий.
"Я у себе вдома"
"А куди ми вас відправили?"
"Я набрала номер, який мені залишили співробітники карного розшуку з Москви. Вони моїм землякам прямим текстом заявили: "Ми ваші злочини на місці прикривати не збираємося". Ті сіли в машину і злиняли за хвилину", - підсумовує Олена.
"І захищати Україну і мою сім'ю я повинна сама"
Жінка почала шукати можливість виїхати: колаборанти оголосили на неї полювання як на свідка їхніх злочинів. І ось, нарешті, у квітні - дорога у вільну Україну. Через окуповану територію, країни Балтії, Польщу.
- Спочатку мала пройти фільтрацію. Після допиту в Новоазовську я годину чекала на перевірку своїх документів. За цей час посіділа більше, ніж у полоні. А коли вийшов прикордонник і віддав паспорт, готова була цілувати землю і колеса маршрутки, щоб скоріше їхати від мучителів, - згадує з жахом той день дружина українського бійця.
Яке ж було щастя, коли вона перетнула український кордон після Польщі: "Я можу говорити, що хочу! Свобода! А там, у полоні, навіть думати страшно".
До окупації дорога з Кам'янки-Дніпровської до Запоріжжя, між якими 130 км, займала дві години. Після окупації цей шлях став гаком на кілька тижнів і кілька тисяч кілометрів. Чоловік і його дружина, яка пережила шість місяців пекла, зустрілися в Запоріжжі. Він ридав у голос, вона поводилася стриманіше. Зізнається, що полон навчив її менше плакати, бо слабкість не можна показувати ворогам.
Через 10 днів разом бігали по лікарях і говорили - не могли зупинитися. Про страшний досвід, страждання і надію на зустріч. А ще - про майбутнє.
- Діти та друзі просили мене залишитися на деякий час у Європі, полікуватися. Але в Запоріжжі морально легше. Я вважаю своїм обов'язком бути ближче до чоловіка. Якщо його раз на місяць відпустять із "нуля", поїду побачити його. Загалом, - Олена видихає, зізнаючись, - я хочу піти служити сама. Чоловік проти. Але я вже дзвонила у військкомат.
Мене запитали, чи хочу до Артура. Кажу: звісно, до Артура. Не знаю, що буду робити. Усе можу. Я зараз дуже мотивована людина. А це найголовніше. Це моя країна, у ній війна. Тут живуть мої діти, тут мій чоловік. І захищати Україну і мою сім'ю я маю сама. На сусідів і знайомих сподіватися нічого.
