З дев’яти поранень в Андрія вісім — наскрізні. Пробиті обидві ноги, бік, шия. Він пролежав у госпіталі два тижні й втік звідти — аби допомогти хлопцям і вивести їх. Після поранення в бою за Маріуполь, щоб вийти з оточення до своїх, Андрію довелося пройти 10 кілометрів через орків, знайти у собі сили посміхатися їм і повторювати легенду про «нейтрального» таксиста. При цьому сподіватися, аби у ньому не впізнали легендарного орковбивчого воїна, який з’явився навіть на телепомийці у російської пропагандистки Скабєєвої.
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
Маріуполець Андрій з позивним «Скала» з перших днів повномасштабного вторгнення захищав своє місто. До того він вже пройшов АТО/ООС, однак у 2018 році, коли армія перетворилася на паперову, вирішив повернутися до цивільного життя. Працював на Азовсталі бригадиром, однак звідти пішов і далі служити у Маріупольський військкомат. Там він став заступником начальника штабу одного з батальйонів військової частини. Так потрапив у бригаду Донецької тероборони — і вже там зустрів початок великого наступу росіян.
«Коли ми відходили з кладовища — я ще подумав: „Ми в повному кільці“. Стало зрозуміло, що підмоги немає звідки чекати»
Андрій визнає: тієї бійні, яку влаштували росіяни в Маріуполі, не очікував ніхто — навіть бувалі вояки, які розстрілювали черги орків кілька годин поспіль, не зупиняючись навіть на кілька хвилин.
«Перший бій бригадою ми прийняли на підступах до Маріуполя на Старокримському кладовищі. Я був відкомандирований у розвідгрупу нашого батальйону, а наших хлопців на той момент орки розбили. Треба було тих, хто залишився, вивести звідти. І коли ми туди зайшли — нас почали накривати з усього, що тільки в них було. Але нам вдалося витягнути всіх. Двоє хлопців, які були з нами, отримали поранення, але теж вийшли. Наша група дуже добре спрацювала.
Але я пам’ятаю, що коли ми відходили з кладовища — я ще подумав: «Ми в повному кільці». Стало зрозуміло, що підмоги нам немає звідки чекати, хоч вона й була нам дуже потрібна", — пригадує Андрій.
Тоді ж, оточені рашистами, хлопці з бригади спіймали й перших росіян, які були впевнені, що місто «їхнє». Сталося це, за словами воїна, кумедно й безглуздо.
«Наші хлопці стояли на блокпосту й побачили, як до них їде машина, на якій величезними літерами написано „хліб“ і з величезною „зеткою“. А щоб ви розуміли, на той момент у Маріуполі вже з тижні два хліба не було взагалі. Заїжджає - і машину з тим, хто за кермом, приймають наші хлопці. Як з’ясувалося, росіяни тоді вже почали казати, що Маріуполь весь захоплений. А цей взяв і спіймався на блокпосту. Добре, що хоч нам хліба привіз», — посміхається «Скала».
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
«Скоти скинули авіабомбу на будинок, біля якого був цивільний… Від нього й атомів не лишилося. Його розірвало вщент»
Попри напускну посмішку, Андрій визнає: кожен бій для його побратимів був як останній. До цього були готові майже всі - бо розуміли, що орки зроблять із кожним захисником, який їм не здасться.
«15 березня ми пішли на очистку Новоселівки. Вийшли туди, там було багато орків. Ми почали по них працювати, нахлобучували їх успішно… Аж поки скоти не викликали літачок. Ми були поблизу приватних будинків — не серед них, поблизу… Але ці скоти скинули на приватний будинок авіабомбу. Там під будинком на той момент була цивільна людина. Від неї навіть атомів не лишилося — її розірвало вщент…
Одного з наших також поранило, інші отримали контузію. А я виніс собою металевий паркан з профілю. За мною був хлопець, який досі в полоні - то він собою виніс цегляний паркан… І це тільки від ударної хвилі. Далі по нас уже почали працювати з танчиків. У них, до речі, є така тактика: вони коли не можуть нам нічого зробити — вони просто той район випалюють. Навіть якщо там є їхні люди. Їм просто плювати на своїх людей, просто на людей", — розповідає військовий.
Андрій наголошує: недооцінювати противника не можна — і він цього ніколи не робив, розуміючи, що краще бути готовими до гіршого. Однак часто він та його побратими зустрічаються з розгубленістю ворога.
«Можливо, їх десь і готували, але на полі бою вони часто… розгублені. Серед них фахівців можна перерахувати на пальцях рук. Звісно, вони воюють, у процесі ті, хто вижив — вчаться, вони хапають для себе щось нове, але… У них є тактика, яку добре можна побачити по Маріуполю — м’ясні штурми, коли нас просто закидують м’ясом. У Маріуполі бувало таке, що автомат перегрівався. Справді перегрівався, бо вони перли й перли.
Пам’ятаю, як ми йшли по Маріуполю з полоненим орком повз центральний ринок, а там багато людей загиблих — стареньких і дітей. Молодь швидша — вони швидше орієнтувалися й ховалися, а от посеред вулиці лежали тіла дітей і старих. Ти ведеш того орка і в голові думка — «Що тобі за це зробити?». Питаю, чи він саме цього хотів — і чую чергове «Це не ми, це не я». Було бажання щось з ним зробити, але я втримався. Просто передав його хлопцям далі. Цілим, живим", — пригадує воїн.
«Я спілкувався з нашим воїном, якого звільнили кілька днів тому. Він розповів, що їм було за щастя попити води з крана, бо зазвичай змушували пили воду з унітазів і калюж. Без жартів. Годували гнилими макаронами. Як мені сказав цей хлопець, було відчуття, ніби скоти спеціально чекали, поки все скисне, а тільки потім годували. А в нас тут умови для них створюють! Я б їм створив умови… «
«Найважче — посміхаться у вічі тим, кого ще кілька годин тому різав і підривав»
Андрій зізнається: найважчим днем бою став для нього той, коли довелося ухвалювати рішення про вихід із Маріуполя.
«Бій — він і в Африці бій: кров, шум… А розуміти, що там є твої побратими, але ти не можеш до них пройти, бо рація не працює… Ти підходиш ближче до них — і по тобі починають стріляти твої ж, бо не знають, що це ти — між вами немає ніякого зв’язку. Навіть форма не допомагала, бо на той момент москалі часто переодягалися у наш одяг, доводилося впізнавати один одного лише по позивних, які називали в рації. Без цього ніхто не знав, твої це — чи не твої…
Того дня нас зібралося близько 7 офіцерів і солдати з Нацгвардії, «Азову», інших бригад, і ми разом вирішували, що робити далі. Боєкомплекти були майже на нулі, — останні дні ми їх просто відбирали в орків. Тоді навіть мені в руки потрапив їхній модний АК-100. І найважче було прийняти рішення про вихід. Бо ти виходиш — а твої хлопці там, в інших секторах, лишаються. І ти себе почуваєш, ніби зрадив їх. Це було найважче. Хоч ми й ніде не ховалися, йшли далі в бій, не відсиджувалися — але це гидке відчуття…
І морально важко було дивитися на скотів, коли ми виходили. Ще кілька годин ти їх вбивав і різав, а тоді я був вимушений прикидатися «таксистом» і цідити у вічі з посмішкою «здраствуйтє», бо був наказ вийти живим" - каже Андрій.
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
Військовий з оточення орків виходив довго. Довелося у стані контузії пішки йти 10 кілометрів через російські КПП, у Бердянську на останні збереження купив автомобіль — той став його прикриттям у легенді про «мирного таксиста, який возить людей». В цей час у нього був тріснутий череп. Втримати нудоту було неможливо — і на питання орків, чому Андрій блює, той відповідав: «Нанюхався диму — хата горіла».
На одному з блокпостів, коли я вивозив цивільних, щоб самому вийти до наших, мене зупинили. Роздягли, як завжди. Питають, чи служив. Кажу, що ні. Знову питають, чого.
А у мене ще з часів АТО були травми: перебита нога, травма на голові… Я йому кажу: «Підлітком був — упав з мотоцикла, ногу перебило — то в армію не взяли». І на це він мені каже: «А що, у фашисти з перебитим крилом не беруть?».
Я не стримався, кажу: «У фашистів — не знаю. А що, берете?».
Мені рявкнули «Пішов н*хуй отсюда» — ну, я й пішов далі.
А колись у мене в цих «Жигулях» відмовило зчеплення. То мене орки штовхали зі свого блокпоста, щоб я завівся і поїхав звідти. Я сміявся тоді: «Раби господаря штовхають».
«Ті придурки перли з квартир унітази — на моїх очах їх виносили з під'їздів і вантажили в машини»
«Скала» додає, що ті анекдоти про росіян і унітази, які вони покрали в Маріуполі - насправді не жарти, а реальні ситуації. Свідком багатьох став і сам Андрій з побратимами — коли на його очах росіяни обкрадали будинок. Тоді разом із горами речей і дрібної техніки вони виносили й звичайні туалети, які крали з ванних кімнат багатоповерхівок.
«Я особисто бачив, як орки виносили з квартир людей телевізори, роутери. І один каже другому: «Я это взял — хочу, чтоб у меня дома интернет был». Веб-камери вони тягали… Вони навіть не розуміють, як цим користуватися, але все одно його хапають. Ця нечисть просто тягне все, що бачить — бо для них це якась новинка. А для нас — звичайна річ, яка є в будь-якому будинку — і навіть у селах. А в них цього немає у їхніх містах за 20 кілометрів від Москви.
Пам’ятаю, як ми зачищали сектор і в одній із квартир знайшли напис орків: «А кто вам разрешил красиво жить?».
То ви для початку хоч вмийтеся, помийтеся, прочитайте для початку хоча б одну книжку в житті, а тоді вже подумайте, кого треба «асвабаждать». Бо наш народ просто згрупувався і зняв президента свого, у нас середня зарплата була — понад 20 тисяч гривень, на той момент це було 700−800 доларів. То ви себе для початку звільніть, військо вузькооке", — каже військовий.
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
«На кожному перехресті в Маріуполі у нас померли наші рідні або наші хлопці. А вони були братами для кожного з нас»
Андрій зізнається: через свою участь у війні й моменти, які не можна розголошувати, у Маріуполь йому буде важко повернутися. Найбільша перешкода — моральна: на кожному розі гинули чи були поранені його побратими. Він бачив тіла невинних жінок і дітей, вбитих росіянами. І хоч Маріуполь — це йог дім, але про повне повернення туди він не думає.
«Поруч зі мною люди, в яких забрали все. Серед нас більшість з бахмутського району, є хлопці з Маріуполя й району… Тобто це люди, яких позбавили всього. Загинула половина сім'ї. У когось вбили дитину, в когось — брата чи кохану жінку. Майже в усіх немає де жити. Це навіть не мотивація. Це більше схоже на священну війну кожного з нас. Навіть в останньому бою, де мене поранило востаннє (19 січня 2023 року) наші хлопці спершу почали відтягуватися назад через наступ орків. А я коли прийшов — питаю: „Хлопці, а куди відтягуватись? за спинами дім“. І всі стали як вкопані. Тоді у нас було двоє 200 хлопців, з десяток 300-х. Але ніхто не втік і не здався. Хоча коли ми підняли коптер, щоб продивитися посадку, де стояли орки — їх там було роти 1,5−2. А нас стояло 20 з хвостиком людей. І це вже не люди насправді. Після того, що зробили з нами росіяни — це машини, які готові вбивати просто тут і зараз. Жодного жалю противник не дочекається», — наголошує «Скала».
«Зі ждунами розмова буде зрозуміло яка. Їхні списки уже є в компетентних органах, навіть у нашого маріупольського складу є багато інформації. Ми знаємо, хто і чим там дихає. Тому ждунам, які хотіли цього всього — або валіза, вокзал — і на росію, або ж… Далі історія мовчить»
Разом з тим воїн додає: крім дому, його побратими хочуть понад усе припинити війну. Вигнати орків — головне завдання, яке стоїть перед кожним, у чиє життя втрутилися росіяни. І якщо для цього доведеться гнати вояк рф у Тайгу, «ближче до китайців» — цим займеться без винятку кожен воїн Донецької територіальної бригади.
«Маріуполь — це місце, де закінчилося моє нормальне життя, де лишилися мої нездійснені мрії. І я за нього помщуся. Я ніколи не здам задню — бо ніколи в житті не підведу тих, хто стояв поруч зі мною і загинув у тих боях. Якщо бій — то до кінця, і байдуже якою ціною», — обіцяє «Скала».
