Сім років тому окупаційні війська РФ випустили по Краматорську понад 30 ракет реактивної системи залпового вогню «Смерч». Один залп (12 снарядів калібром 300 мм) було спрямовано на територію аеропорту, де базувався штаб антитерористичної операції. Ще 2 залпи було спрямовано на територію мирного міста.
Ціною дій окупантів стали життя 17 людей, серед яких було п'ятеро дітей. Ще 64 особи отримали поранення. Було зруйновано та пошкоджено велику кількість будівель.
Наслідки обстрілу Краматорсько з РСЗО "Смерч"/фото з відкритих джерел
Фото з соцмереж
Відразу після обстрілу на своїх інформаційних ресурсах бойовики відзвітували, що «відпрацювали» по краматорському аеропорту, однак після того, як стало відомо про жертви серед мирного населення, ці повідомлення зникли.
«Обстріл житлового кварталу мирного міста був не випадковістю і не помилкою. То був свідомий акт залякування, покликаний похитнути позиції української делегації на саміті Нормандської четвірки. Акти терору — це звична методика для загарбників», — коментує трагедію очільник Донеччини Павло Кириленко.
Того дня зв'язок був перевантажений. Люди не могли додзвонитися до близьких, а соцмережі розривалися від кількості повідомлень. Краматорчани чекали на новини, які виявилися жахливими. Ось як вони згадують ті страшні події:
«Ми тоді на СОС-Краматорськ приймали людей з Дебальцевого та Вуглегірська, видавали гуманітарку на Стуса, 47. Жах, гупання, закладання у вухах… істеричні крики переселенців…», Оксана Муравльова.
«Я дуже добре пам'ятаю свої відчуття… Дім здригнувся, ми з невісткою й онуком у ванній, чоловіки на роботі, зв'язку немає. Жах!», Lana Lana.
«Страшно згадувати. Район Вічного вогню. Думала, що будинок розвалиться, вилетять шибки. Снаряди летіли над головою, страшний свист. Від страху завмерла на кухні перед вікном. Вічна пам'ять загиблим», Лариса Ніколенко.
Фото 6262.com.ua
«Пам'ятаю цей день, як у пеклі. Поки дочекалась відповіді від батьків, посивіла… Страшний день у вже звільненому місті», Yulia Kuziura.
«Ніколи не забуду цей день, уперше подумала тоді — ну тепер точно помру, не добіжу… Ніколи не забуду, як падали люди…», Natalia Ponomarenko.
