Районний центр Корюківка Чернігівської області за останні 80 років був окупований двічі: спершу німцями й угорцями в 1941-43 роках, а потім росіянами в лютому-березні 2022-го. Під час останньої окупації містом пройшли кілька колон ворожої техніки, одну з яких місцевим жителям навіть удалося розвернути й вигнати в росію, туди, звідки вона приїхала. Останні сили ворога пройшли Корюківку на початку березня, рвучись до Чернігова. Більше росіян тут ніхто не бачив, бо вони втікали з-під обласного центру іншим шляхом – через Городню.
РОЗУМІЛИ, ЩО ВОРОГ РВЕТЬСЯ ДО ЧЕРНІГОВА, А ЗВІДТИ – НА КИЇВ
На початку квітня вся Чернігівська область була звільнена. Попри відсутність зброї у місцевих партизанів, вони встигли завдати окупантам відчутних збитків. Один із тих, хто не сидів, склавши руки, – 53-річний колишній учасник АТО Сергій Корнаухов.
“Якщо відверто сказати, то я до останнього був серед тих, хто не вірив у повноцінний напад росії”, – розповідає. – Такий розклад у ХХІ столітті – столітті цифрових технологій вважав нереальним. Повірив лише о 4:30 ранку 24 лютого, коли товариш зателефонував із Чернігова, де лікувався у шпиталі. Сказав, що почалося. Та й у нас уже було чути, як у сусідній Семенівці обстрілюють прикордоння. О 8:00 ранку українські військові й місцева територіальна оборона – хлопці, які мали на руках повістки, вже відбули до Чернігова на оборону міста, через пів години їх уже не було в Корюківці. Спільними зусиллями місцевої влади було організовано цілодобове чергування. Я як колишній атовець добре розумів, що мене чекає в разі приходу росіян – тому з хлопцями сформували оперативні групи, які мали при собі коктейлі Молотова, саморобну вибухівку. Своїм рідним я одразу повідомив, що в разі появи тут комендатури або військової частини росіян, вдома не ночуватиму. Ми розуміли, що ворог рветься до Чернігова, а звідти – до Києва. Тому на можливих шляхах їхнього наступу зробили кілька засік, якими перегородили дороги. Місцевість у нас – річки, болота й ліси. Кожна засіка уповільнювала ворога, давала час українській армії підготуватися. Деякі вони розбирали, інші об'їжджали. Ми дуже шкодували, що не мали ніякої зброї, окрім мисливської. Та й, за великим рахунком, і досвіду не було. Бо армія – це одне, а реальна війна – зовсім інше”.
За словами Сергія Корнаухова, перша колона увійшла в місто на четвертий день війни – 27 лютого. Це були буряти.
“Заїхали сім танків і дві вантажівки. Наші люди вибігли перегородити їм дорогу. Зупинили перший танк – звідти виліз танкіст-бурят. Погукали старшого. Вже через пів години ідеологічної роботи буряти зрозуміли, що повоювати їм не вдасться. Справа доходила вже до цілковитої здачі – наші люди обіцяли танкістам, що сховають їх у селах. Думаю, вони би здалися, але за годину побачили фото своїх танків в інтернеті, куди їх хтось необачно виклав. Виїхали за межі міста, а наступного дня – до межі річки Снов у росію. Щоправда за кілька днів містом пройшли інші колони, але ці теж не залишилися без втрат – покинули гармату Д-30 і самохідну артилерійську установку, які тут поламалися. Ворог спробував за ними повернутися, але до того часу місцеві кулібіни вже попрацювали з гаубицею автогеном. А в САУ чомусь здетонував боєкомплект. Одного разу через поломку росіяни покинули на дорозі бензовоз, ми з друзями були тут як тут – зачепили “Урал” нашою “Нивою” і тягли з пів кілометра, поки легковик не закипів. Потім хтось знайшов трактора й справа пішла веселіше. росіяни теж не залишалися в боргу: жорстко мародерили магазини, насамперед сільські. Дісталося й магазину в Корюківці, що біля лікарні, – одна з колон вичистила його під нуль. Також усі колони жорстко воювали з камерами стеження: їх стріляли миттєво, як тільки бачили. Ще одна справа, яку зробили місцеві партизани, – знищення ешелону з пальним, який стояв на станції Низківка. Ми розуміли – що буде, якщо ворог заволодіє 60 цистернами з дизелем. Вони й шукали його за чиїмсь наведенням – але заїхали в село Низківка, а треба було на станцію. Вона в іншому селі. Народ зливав пальне, носив додому. Зрештою про проблему було повідомлено в Київ. Звідти прилетів “Байрактар” і довершив справу. Ближче до кінця березня посилилася канонада з-під Чернігова. Ми мали зв'язок і знали, що розпочався український контрнаступ.
ПЕРЕКОНУВАВ РОСІЯН, ЩО ЇХНІЙ БЛІЦКРИГ НЕ ВДАВСЯ
Голова Корюківської районної ради Віктор Чернуха одним із перших зустрів ворожу танкову колону 27 лютого.
“Старий Корюківський район мав лише 14 кілометрів спільного кордону з росією по річці Снов. Там не проїдеш – навкруги суцільні болота та ліси. Тому ворог міг потрапити на Корюківщину тільки з боку Семенівки. Але в перші дні колони росіян просто оминали Корюківку. Після початку війни ми почали в місті цілодобове чергування. Вранці 27 лютого я після такого чергування саме поїхав додому. Але почувши гул танків з боку села Наумівки – поїхав на виїзд з міста назустріч їм. За декілька хвилин під'їхав мій сусід Ігор Станіславський, а по вулиці біля дворів уже стояли люди. Ми, декілька чоловік, ішли назустріч колоні і махали руками, щоб вони зупинились. Коли зупинився перший танк – звідти виліз бурят. Добре пам'ятаю, що в нього на броні був приварений металевий ящик, з якого він дістав буханку хліба. Можливо, вони думали, що їх тут зустрічатимуть із хлібом і сіллю – не знаю. Попросили погукати командира – прийшов офіцер-росіянин років 35, цілком адекватний, але повністю задурений пропагандою. Сказали йому, що далі вони уже не поїдуть, щоби розвертались назад до росії. Майже весь час окупації ми мали зв'язок та інтернет, а вони за три дні – ніякої інформації, їхали немов на парад і не знали, що їх б'ють уже й по Десні, і під Черніговом, і під Києвом. Почав переконувати, що їхній бліцкриг не вдався, що Київ стоїть, а нам допомагає увесь світ. Згодом прийшов ще один офіцер – очевидно, фсбешник. Довелося тлумачити їм найпростіші речі – що ми тут православні й маємо церкви двох концесій. Росіяни вимагали привезти їм священника, щоби самим поговорити з ним. Приїхав панотець московської церкви, розповів їм те саме – що тут нема націоналістів і ніхто росіян не ріже. Прийшов переконувати чоловік, який мав російський паспорт. Взагалі кількість людей збільшувалася в геометричній прогресії. За пів години це була сотня, за годину – більш як пів тисячі, й люди продовжували прибувати. На нашу вимогу ворожа техніка була відведена з дороги у поле, і через дві години вони поїхали назад на Семенівщину, а потім на кордон, до росії.
Але вже наступного дня Корюківкою проїхали нові, значно більші колони. Це вже їхав зовсім інший ворог, бо напередодні їх добре побили біля Макошиного на Десні. Ці були сердиті, їх не можна було спинити так, як бурятів напередодні. На кожній броні сидів снайпер, готовий стріляти при появі будь-якої небезпеки. 1 березня містяни якраз збиралися в центрі, щоби вшанувати жертв Корюківської трагедії 1943 року, коли угорські та німецькі карателі вбили й спалили майже 7 тисяч місцевих жителів. 150 одиниць ворожої техніки їхали просто на очах у жителів Корюківки.
З перших днів окупації місцева влада, бізнес, волонтери почали вирішувати нові проблеми, які постали перед громадою.
“Готівка в банкоматах зникла в перший день. Поступово почали вичерпуватися запаси ліків в аптеках”, – згадує Віктор Чернуха. – Продукти в магазинах зникли на третій-четвертий день, а нові ніхто не привозив. Найгірше стало, коли закінчилися наркотичні та знеболювальні препарати для важких хворих. У магазинах не було хліба – ми запустили Корюківську пекарню, яка до того понад рік не працювала. Аграрії почали реалізовувати на ринку молоко, а волонтери взялися за налагодження поставок ліків. Також ні на хвилину не припинявся потік біженців із Чернігова, який був під постійними обстрілами й бомбардуваннями. Вже згодом, коли до нас приїздив президент Німеччини Штайнмаєр, він дивувався: мовляв, як це можна було тікати з Чернігова до окупованої Корюківки? Можна, бо тут було відносно тихо і спокійно, цілковита ілюзія безпеки. Гірше стало, коли почали надходити звістки про смерть наших земляків, які боронили Україну. Гнітюче враження справила загибель від мінометного обстрілу поблизу Чернігова чотирьох мирних жителів нашого району, зовсім молодих людей. Ще один момент, який справив сильне враження – викрадення ворогом міського голови сусіднього Сновська, ми зрозуміли, що таке може трапитись із кожним. Нам телефонували, що “Тигри” виїхали і в наш бік, але ворог більше не з'являвся у Корюківці.
Дуже важко стало, коли 23 березня розбомбили автомобільний міст через Десну в Чернігові. Там реально почала вимальовуватися перспектива голоду. Попри все, зв'язок і координація з обласним центром не припинялися ні на секунду. Нікуди не тікала обласна влада, на місцях залишалася й районна, лишались і керівники місцевих громад”.
ПРИВЕЗЛИ ПЕНСІЮ – ЛЮДИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ПРО НИХ НЕ ЗАБУЛИ
Під час нападу росії Андрій Тосенко був начальником місцевого відділення Укрпошти. Він двічі возив готівку для потреб громади – спершу з сусідньої Мени, а згодом – із Києва.
“Перша поїздка була 20 березня в Мену, хоча спочатку думали привезти гроші з Чернігова. Але там було справжнісіньке пекло. Натомість сусіди їздили до Києва й привезли готівку звідти, бо без неї було дуже важко. Ми втрьох – я, водій міськради та ще один працівник – їхали звідти о другій ночі. Мало би бути страшно, бо ворог на нашій території, а в нас повна машина готівки. Однак наступні дні показали, що всі наші жертви були не марними: пенсіонери нарешті змогли отримати гроші. Це був такий щемливий момент – люди, які жили в ізоляції й окупації, зрозуміли, що держава за них не забула. Плюс стало зрозуміло, що налагодилася логістика з “великою землею”, а це вже давало певні надії на швидке звільнення. На початку квітня ми поїхали по кошти знову – цього разу вже до Києва і вже з охороною. Дорогою додому бачили, як повертається, звільнивши Чернігівщину, армія України. Від радощів і гордощів аж сльози наверталися на очі”.
Волонтер Дмитро Титаренко із Мени Корюківського району напередодні війни, 23 лютого, поїхав до Чернігова на день народження матері. Повернувся, а вже о 5:30 24 лютого мама зателефонувала знову.
“Почалася війна, і я зрозумів, що сидіти склавши руки – не для мене. Спочатку вивіз до Мени маму й родичів, – розповідає Дмитро. – Потім почав їздити щодня – адже наплив охочих залишити Чернігів і виїхати з-під російських обстрілів та бомбардувань не зменшувався. Загалом вивіз понад 500 людей – по 20-30 осіб щодня. Не їздив лише тоді, коли прямо забороняли військові. Возив від пішохідного мосту в Чернігові до переправи через Десну й далі. У Мену й Корюківку віз дефіцитні ліки, у Чернігів – гуманітарку – продукти, одяг. Найважче було 9 березня на дорозі біля Куликівки. Попри те, що ми возили цивільних, жінок, дітей, росіяни постійно нас обстрілювали. Не дивилися на те, що маємо на автобусах напис “Діти”. Саме 9 березня одна з мін розірвалася за 20 метрів від мого автомобіля. Причому ворог стояв посередині й бив в обидва боки – по тих, хто виїздив із Чернігова, а також по тих, хто їхав до міста. 9 березня мені пощастило залишитися живим, але загинув мій товариш, який вивозив одну з сімей. Відтоді я почав пошуки іншого маршруту – знайшов лісову сільську дорогу, яка певний час була безпечною, поки росіяни і про неї не довідалися. Але так уже й їздив нею до кінця окупації. Причому, навіть в останні дні окупації у мене не було відчуття, що все скоро має скінчитися – інтенсивність ворожих обстрілів не падала, боєприпасів у ворога вистачало. Попри все, не було жодного дня, коли би я засумнівався чи передумав – був заряджений рятувати людей стільки, скільки потрібно. Тим більше, що щодня бачив їхні вдячні очі. А потім прийшла звістка, що росіяни втекли. Не скажу, що в душі виникла пустота, але адреналіну точно стало менше. Навіть знадобився певний час на зворотну адаптацію до мирного життя. Мабуть, вона була не дуже вдалою, бо зараз я – у Збройних Силах України.
5 квітня 2022 року вся територія Чернігівської області була звільнена від російських загарбників.
Юрій Стригун, Черкаси
