Я вже писала про те, що майже кожну новину з ОРДЛО треба починати словами “ а ми казали”. Бо це правда. У 2014-му, коли критична більшість моїх земляків бігала по місту з триколорами та мріями “назад в ссср” та “пожить по-русски”, ми намагалися попередити, вангували, касандрили й казала, що пожити по-руськи – це, насправді, повернутися у 90-ті, корупцію, безкарність, хамство, повернутися до відсутності фахових спеціалістів, до блату, до дефіциту, до масштабного закриття та знищення підприємство. Нам не вірили. Більш того, за такі слова вбивали, знущалися, сміялися в обличчя, бо ж критична більшість людей там були впевнені у тому, що усі їх мрії виконає росія й побудує на Донбасі щось таке неймовірне, фантастичне.
Я думаю, що ця критична більшість вірила, що росія побудує на Донбасі щось з того, в що вони вірили в часи пропаганди срср. Ось ці мрії про світ, де усі люди рівні, щасливі, де панує рівність права, рівність грошей, де усе є, усього достатньо й нічого не треба робити, усе дають за просто так.
Саме такі мрії я чула від людей. Це був якийсь коктейль з пропаганди часів срср, особистих очікувань, особистих бажань й, що головне, особистого відчуття отих самих рівних прав та обов’язків.
У свої очікуваннях кожен з тих мешканців Донбасу, що у 2014-му підтримував росію та чекав “освобождения” вкладав саме 2 важливі для нього речі: пропаганду щасливого життя, яку він чув у срср, це щасливе “завтра” куди кпрф вела радянський нарід, щедро розпилюючи обіцянки й особисті мрії, в які він вкладав особисте сприйняття світу, таких понять, як гроші,богатство, робота, справедливість, суд, рівність, права.
Для когось гроші, це був подарунок, якісь соцвиплати, які він мав отримати від росії. Чому мав, чому саме йому мали це платити, ніхто точно не знав. Пояснювали це “ну, путин же нам должен, он обязан”. Впевнено запевняли “ну, конечно же все так и будет, заберут у олигархов и раздадут нам, бедным”. Чому саме їм, хто визначив рівень їх бідності, ніхто пояснити не міг. Особисто мене вражало те, що до бідних відносили себе люди, які мали квартири, гарні машини, золоті прикраси, можливість подорожувати, гарну заробітну плати та соціальні виплати, які на Донбасу отримували майже усі шахтарі.
Я питала, чому ви вважаєте, що заберуть у когось й роздатуть саме вам, а не навпаки. Люди сміялися, бо вони були впевнені, що вони “бідні” й от саме їм випаде шанс справедливого розподілу.
Взагалі це був сюр, реальний сюр, який я називала “вінегрет у голові”, бо те, що люди розповідали про очікування від росії, це можна було віднести лише до психіатрії.
Ще можна було б зробтти похибку на освіту для шахтарів, які навчалися лише у ПТУ, але ж ці мрії про загальне щастя та розподіл між бідними та багатими розповідали люди з вищою освітою, наприклад, податківці, митники, бухгалтера, економісти.
“Шахты вернут народу и народ сам будет распоряжаться прибылью и продавать уголь” – мріяли шахтарі.
Як це, – питали ми. Хто саме буде відповідальний за продаж, хто буде збирати гроші, на який саме рахунок… Але усе було марно. Ідеї “революції 17 го року” червоними гімнами бурлили у головах робітничого класу й вели його у щасливе майбутнє.
Ну, що ж, от пройшло майже 10 років, як “нарід Донбасу” живе в побудованій для нього росіянами “республіці”, народній, зауважу. Де все для народу, де всім володії нарід, де всім керує нарід.
Дуже гарна шутка. Треба закинути її стендаперам в Лугандон.
Ні, ну а що, все ж так: “народная” “республика”, де все “народне” й для “народу”.
“Народний суд”, “народна міліція”, “народні підприємства”. Дуже смішно. Але чогось в “республіках” на таку шутку знову ображаються. Знову їм все не так.
Але ж, чого ображатися. Самі “проголосували”, самі “побудували”, вигнали усіх інакодумців, україноботів, нациків, хохлов, укропов. Завезли в “республіку” бурятів, евенків, башкирів, й інших багатонаціональних руських, таких, як адигейці, дагестанці, чеченці.
Ну, гарно ж все. Навколо одні свої, любителі путіна та росії. Навколо все народное:бери, керуй, продавай, богатій.
Але щось “нарід Донбасу” знову сумний, знову мріє про щось інше “народне”, бо ці мрії, які він відвоював у України, поклав за ці мрії тисячі співгромадян, вони вже якісь не такі.
Шахти “народні”, але належать олігархам. Частково російським, частково місцевим.
Так, в “республіках” вже є свої олігархи, “керівники республік” вже мають статки у десятки мільйонів доларів на рахунках у Європі, бо ж усе, як мріяв нарід, у одних забрали, іншим роздали. Ну, не усім, а лише своїм, але то пусте. Мрії ж збулися.
Вугілля хтось продає, хтось отримує гроші. Хто це ніхто не знає, але ж хто це може бути у “народній республіці”, звісно ж нарід.
Шахти закривають та ріжуть на метал. Хто це робить? Звісно ж нарід, бо ж “республіка” народна, ми це пам’ятаємо.
В ОРДЛО знищено 90% вугільних підприємств з тих, що працювали на початок війни, тобто на березень 2-14 року.
Спочатку їх передали у власність російському олігарху, потім у “народну”, потім знову якомусь бізнесмену, але ж народному, як інакше.
Але рішення про закриття та затоплення народних шахт народної “республіки” прийняли чомусь у кремлі та міністерстві росії.
Може й там є “народ Донбасу”, хто зна.
Але на Донбасі проти закриття та затоплення шахт не вийшов на мітинг жоден шахтар. Це, напевне, означає, що нарід Донбасу підтримує знищення вугільної галузі Донбасу.
Бо ж у 2014-му люди на Донбасу казали, що виступають проти України, бо “вуйки з гір” хочуть захопити шахти й вигнати з них шахтарів.
А як бігали по Донбасу “народні ополченці”, які кричали, що створюють народні дружини для захисту шахт від “правого сектору”.
Але ні правий, ні лівий сектор на Донбас не прийшов, бо не збирався, а шахти знищені. Бо туди прийшла росія. Але це якось очі мешканців Донбасу не коле.
Не колить, не болить та й не плаче за шахтами ніхто. Ну, закрили, ну, затопили, не рентабельні, росіянам видніше, вони тут господарі.
Разом з шахтами на окупованих територіях Луганської та Донецької області, росіяни знищили не тільки вугільну галузь, а й переробну, сталеварну, сільгосппідприємства, текстильну та інші промисловості.
Зникли заводи з вироблення круп, макаронних виробів, цукерок, швейні фабрики, текстильні підприємства.
Їх просто роблять неприбутковими, а потім пускають під ніж. Тобто вирізають на метал.
Потім просто завозять продукти та товари з росії чи китаю.
Було “изготовлено в Луганской области” й навіть “изготовлено в лнр”, а стало “изготовлено в россии”.
В ОРДЛО майже зникло місцеве виробництво. От й догосподарювався в “народній” “республиці” “нарід Донбасу”.
Сьогодні почалося рейдерське захоплення найприбутковішого за часи України підприємства “Ровеньківський пивзавод”. Не пасло задніх це підприємство в під час окупації. Правда. чеське, німецьке та французьке солод, дріжджі та сусло замінили на російські, але пивзавод працював, мав прибуток, люди мали зарплату.
Наразі відомо, що росіяни хочуть закрити “Ровеньківський пивзавод” для розширення російського ринку пива на території ОРДЛО.
Зараз на заводі повно військових, якась приватна воєнна кампанія, важко сказати кому належить, але не “вагнер”. Роботу заводу припинено. Кажуть, що власник “укрофашист” й завод буде “націоналізовано”. Правда “націоналізація” відбувається під автоматами та з представниками російських спецслужб.
Російські рейдери-окупанти завод заберуть, співробітників ьзвільнять, вивезуть обладнання, а решту поріжуть на метал. Саме так відбувалося на краснодонському м’ясокомбінаті та інших підприємствах ОРДЛО.
Хочеться на цьому моменті запитати у “наріда Донбасу”: ви за це бігли на “референдум”, галасали на мітингах, махали триколорами, йшли воювати проти України, але не має кому поставити це питання, бо ті, хто на Донбасі у 2014-му році підтримали російську окупацію, у більшості своїй вже мертві.
Для інших бажаючих, цей досвід може згодитися. Ось, починає хтось бубоніти про “пожить по -русски”, а ви йому історію ОРДЛО з вирізаними підприємствами, безробіттям, руїнами, де все навколо народне, усе навколо нічіє,бо немає нічого.
Олена Степова
