19 лютого 2014 року Володимир Голоднюк приїхав до Києва, щоб умовити сина Устима, який брав участь у Революції Гідності, поїхати додому або хоча б помінятися місцями. Той рішуче відмовився, і Володимир залишився з ним на барикадах. А вранці 20 лютого Устима було вбито пострілом снайпера. Посмертно йому надали звання Героя України — за громадянську мужність, патріотизм, самовіддане служіння українському народові. Нагороду сина отримав Володимир Голоднюк.
«Біль утрати з часом не минає, — гірко каже Володимир Васильович. — Боляче, коли ховаєш молодого, красивого хлопця, який міг би ще багато зробити для України, та розумієш, що разом з ним поховав і мрії, і надії».
Коли почалася війна на Донбасі, Володимир Голоднюк працював у Збаразькій районній державній адміністрації — керував відділом оборонної та мобілізаційної роботи.
«Тоді головою адміністрації був мій друг — великий патріот Юрій Горайський*. Він покликав мене, знаючи мою історію, те, що мій син загинув на Майдані, що я колишній співробітник міліції, добре знаюся на зброї. Пояснив, що потрібно організувати волонтерський рух і допомагати хлопцям, мешканцям Збаразького району, які їдуть на фронт. 2014 року ситуація із забезпеченням армії була складною. „Кому, як не тобі, за це взятися?“ — сказав він мені, — згадує Володимир Васильович. — Я ніколи до цього не збирав грошей, розумів, що це величезна відповідальність, але відмовитися не міг. Потроху розвивали нашу діяльність, аналізували потреби військових. Спочатку купували вживану форму іноземного виробництва, спальники, каремати, потім почали вивчати, де та які можна придбати бронежилети, шоломи».
Володимир Голоднюк згадує один епізод, який переконав його в тому, що волонтерську роботу припиняти не можна.
«Це було 2014 року. До нашого штабу забігла жінка, без слів поставила на стіл коньяк і так само мовчки зібралася вже йти. Я запитав: «Жінко, у чому річ?» А вона відповіла: «Сьогодні ваш бронежилет урятував мою дитину». І я тоді подумав: «Якщо я не зміг урятувати свого сина, то принаймні допоможу іншим дітям», — розповідає волонтер.
Громадська організація «Штаб національного спротиву Збаразького району», яку очолює Володимир Голоднюк, і нині підтримує бійців на передовій.
«Ми вирішили, що, доки війна не закінчиться, не припинимо працювати, — зазначає Володимир Васильович. — Будемо допомагати до перемоги. Звісно, наразі потреби армії змінилися, тому ми моніторимо їх, контактуючи безпосередньо з підрозділами. Зараз актуальною допомогою є тепловізори, розвідувальна техніка, автомобілі».
За словами волонтера, ставлення суспільства до війни на Донбасі останнім часом дуже змінилося.
«Прикро, що з медіапростору практично зникла інформація про війну. Людям простіше не чути про неї, не нервувати, — каже Володимир Голоднюк. — Зв'язок між громадянським суспільством та армією розривається. Але ж скільки було принесено в жертву для того, аби відстояти кордони нашої держави! Про ці подвиги не можна забувати. Нам потрібна перемога, а не мир за всяку ціну. Хочеться побажати нашим захисникам міцного козацького здоров’я, любові й турботи рідних і близьких. Й окремо — визнання та шани від суспільства й держави».
* Горайський Юрій Володимирович був призначений головою Збаразької районної державної адміністрації у травні 2014 року. Активно допомагав українським військовим. У квітні 2015-го, за тиждень після звільнення з посади, пішов добровольцем на фронт. Згодом підписав контракт, служив матросом 73-го морського центру спеціальних операцій. Загинув 4 березня 2016 року в бою під Докучаєвськом (Донецька область). 15 вересня 2020-го йому посмертно надано звання Героя України.
Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України
