Якось прочитала у коментах в одній ростовській групі, яку я відстежую, бо там багато цінної інформації викладають цікавий комент: «ничего не понимаю, мы вот ххлов разбомбили, они за 4 часа все отремонтировали, уже свет есть, интернет, ржут над нами в интернете, а у нас и не бомбил никто, а везде, как будто война идет». Мова йшла про черговий обстріл інфраструктури України, як ви зрозуміли.
Далі дискусія стала ще цікавіше, бо люди почали писати, що кожна зміна погоди, це стихійне лихо, кожен дощ, це потоп з загиблими. Й це дійсно правда. У Ростові навіть встановили дошку пам’яті вчительці, яка втопилася під час дощу у каналізаційному стоці.
Як вітер, люди гинуть під падаючими деревами. Як мороз, вбиваються на ожеледиці. Постійні відключення світла через аварії то на ГЕС, то на АЕС.
То висновки з цієї дискусії були такі: «если нас накроет какой-то ураган или стихия, восстановление жизнедеятельности города может занять месяцы, а если к нам дойдет война, мы просто вымрем без света, еды, тепла и воды».
Дуже обнадійливий прогноз. А з огляду на те, що росія край постійних стихійних катаклізмів, то дуже цікаво спостерігати, як країна мрій, нанотехнологій та всебічного побєдізма, тоне, горить, палає, мерзне, руйнується, падає. Й жодна служба не може дати ладу, відремонтувати чи врятувати.
З тих пір, як ОРДЛО попало у лапи російського режиму та перетворилося на таке ж саме радянське гетто, як росія, там кожен дощ, вітер, мороз, це стихійне лихо, апокаліпсис без варіацій.
Наразі спостерігаю, як Ростовщина та ОРДЛО попали у циклон та переживають вітер, ожеледицю, дощ, сніг та інші «внезапности зимы».
Ну, Ростовщина ще якось живе. Світло десь є, десь немає. Десь почищено, десь посипано, але це 25% від усієї площі. Навіть центр міста –ковзанка.
Більшість ростовчан сидять без світла вже кілька днів. Налипання льоду на дроти та дерева досягає 7 см. Звісно від цього ніхто не застрахований. Це природа. Таке може прийти у будь яку країну та будь яке місто.
Але є одне «але». Нано-технологічна країна, як себе позиціонує росія, мала ті катаклізми взагалі не помічати.
По вулицям мали б працювати нанороботи, які б чистили, посипали, реагували, та хоч бабусь до магазину під ручку по ожеледиці б вели, бо ж нано!технології!
Насправді, це совок, в якому теж, а я це пам’ятаю, стихія паралізувала усю роботу міста. Транспорт не ходив, «швидкі» не їздили, та й телефон в нас був один на залізничному перегоні, до якого ще догребти по нечищеним вулицям.
От зараз те, що я бачу на фото ОРДЛО та Ростовщини, це совок, це срср, це 50-60- 70-80-90 роки. Ну, хоч щось незмінне на росії.
В ОРДЛО трошки гірше, бо «окраина мира», яку начебто «россия взяла к себе», але насправді, це щось мертвонароджене, яке метляється між світами, як яйця бабуїна, але від них тому бабуїну хоч якась користь.
ОРДЛО вже 11 день без світла, води та опалення. На кордоні з росією кілометрові черги, щоб виїхати на Ротовщину, щоб купити ліки, бензин, бо світла немає, люди скуповують бензин на генератори.
Ніхто не чистить не посипає піском дороги. Ніхто не організував пункти обігріву, роздачу води, їжі, підзарядку телефонів. Ніхто, нічого для людей не організував.
Люди сидять без опалення, хліба, без води та каналізації (ну, тут в ОРДЛО все просто, тут вже давно навчилися справляти потреби у «туалетное ведро», а потім виносити усе те на вулицю під під’їзд), без грошей на бензин, без самого бензину. Й знаєте, жодних претензій до влади. Жодних «Москва нас кинула, почему Кремль нас не обеспечил, Москва обязана».
А пам’ятаю, коли до 2014-го на Луганщині щось траплялося, вітер, сніг, замерзла котельня, рятувати кидалася вся Україна, служби працювали, мери отримували догани, була організована поставка води, працювали МЧС.
Не скажу, що було ідеально, бо ж Луганщина це феодальний край, де корупція, усе приховували, щоб з Києва не насварили, але зрештою роботи по відновленню проходили швидко.
11 днів без світла. Стоять хлібозаводи, пекарні, магазини працюють лише за налічку, якої ніде зняти, бо немає світла, інтернету. За 11 днів без світла шахти затопило. Бо економлять на генераторах. Бо це гроші, які можна вкрасти, а шахтам й так гаплик, рішення про затоплення вже давно прийнято, природа прискорила.
Емпатії до людей там в мене немає. Я згадую Маріуполь, Ірпінь, Бучу, наші українські міста, які сиділи без їжі, світла, які знищувалися у тому числі й колаборантами з Донбасу під радісне улюлюкання в соцмережах ОРДЛО. Є щось, що не відпускає. Напевне, це біль за нас, зраджених, за тих, хто не зміг вибратися, за самі мовчазні міста, окуповані та знищені. Це зрештою наша земля, тому й болить.
Тепер в ОРДЛО тиша. Рідкі повідомлення «кто нам поможет», «когда все наладится».
Змерзі люди, змерзлі міста, затоплені шахти, жодної допомоги від влади, жодної дії від МЧС, жодної емпатії від самих мешканців ОРДЛО до самих себе.
Не нам питати, як так сталося, як люди такі терплячі, й як вони так живуть.
Це мають питати самі у себе росіяни чи ось мешканці ОРДЛО.
Мільярди рублів йдуть на війну, жодної копійки на допомогу людям, які живуть у сніговому та льодовому полоні. Країна мрій,- так казали у 2014-му мешканці Донбасу про росію. Та це якісь мазохічні мрії, якогось збоченця, параноїка-олігофрена, щоб мріяти так жити.
На кордоні між ОРДЛО та росією зі сторони ОРДЛО до Ростовщини черга з машин вже кілька кілометрів.
Так, путін оголосив, що ОРДЛО «русская територія» й «взяв» її у склад росії, але кордон Донбасу та Ростовщини позначений, як україно-російський кордон, тому там перевірка документів, фейс контроль, митники. Через слизьку дорогу та замети, пропускають дуже мало машин.
Люди намагаються вибратися з замерзлих міст ОРДЛО, щоб купити їжу, ліки, бензин. Бензину та дизеля в ОРДЛО ніде немає. Поставок через погодні умови немає, та й люди скупляють усе, бо є багатії з великими генераторами.
Квартири почали обігрівати «окопними свічками», виготовлення яких люди скачують з українських волонтерських ресурсів.
Щасливі ті, хто живе у приватному секторі та мають пічки, вугілля чи дрова для опалення.
Щасливі ті, хто має генератори, газ й повний бак палива, щоб поїхати кудись й купити щось. Здебільшого люди не мають таких благ цивілізації. Й знаєте, ось підкреслю, жодної претензії до влади, МЧС, взагалі до будь кого. Абсолютне терпіння, абсолютна покора обставинам. А ще, повна відсутність будь якої допомоги чи емпатії сусідові, який захворів, людині похилого віку, яка не може сама подолати складнощі чи людині з обмеженими можливостями.
Ось вам світ «руського миру». Де ніхто, нікому не потрібен.
Олена Степова
