З приходом окупантів на Донеччину жителі захоплених міст вимушені місяцями, а то й роками жити без звичних сучасній людині зручностей. Зокрема, в цьогоріч окупованих містах ще з зими немає опалення, подекуди – гарячої води й світла. Така картина спостерігається майже на всіх територіях, які тимчасово контролюють путінські вояки, і про покращення навіть не йтиме мови.
Однак на окупованих територіях з початком контрнаступу України змінилися очікування й настрої. Тепер мешканці умовно поділилися на два табори: ті, хто очікує ЗСУ з неприхованою радістю, і хто панічно збирає шмаття, аби якомога швидше покинути “молоду республіку”.
На блокпостах на виїзді з «днр», і на АЗС створюються кількасотметрові черги з нервуючих русаків.
Колаборанти, які зрадили Україні, розуміють: їх насамперед зрадять свої ж. Тому, як пишуть у місцевих «днр»-івських спільнотах, шукають варіанти, як поновити український паспорт, никаються в гаражах та домівках у пошуках українських автомобільних номерів і ювелірно складають язики, щоб якомога натуральніше вимовляти “паляниця”.
Натомість окупанти й “понаїхавші росіяни”, оцінюючи ЗСУ, роблять рішучий крок… навтьоки. Тому й на блокпостах на виїзді з «днр», і на АЗС створюються кількасотметрові черги з нервуючих русаків.
“Відсутність турботи” по-донецьки
Попри те, що перші морози уже пройшлися країною, в «днр» про опалення та постачання гарячої води навіть не думають. Відмовка про те, що “перебиті труби й проводи ось-ось полагодять” безвідмовно діяла на людей уже кілька років, тому жодних змін і в цьогорічному сезоні не буде. Тож донеччани вже традиційно готуються до того, що доведеться грітися витворами власної кмітливості… або кількома ковдрами одна поверх іншої.
“Неймовірна відбудова Донбасу”, анонсована пушиліним, зупинилася на етапі розмов ще кілька років тому. Поки що, з 2014, влада так званого днр не зуміла відновити ні водопостачання, ні опалення.
“Нам воду подають тільки на 45 хвилин, по графіку. Нас троє: я, мама, брат. І нам треба дуже швидко все робить, щоб помиться, набрати води й почистить зуби за цей час. Ось так тричі на тиждень”, – розповідає дівчина.
Аліса, донеччанка, теж скаржиться на бездіяльність влади – мовляв, ті знають, що люди носять додому воду, щоб пити і їсти. Але взагалі не піклуються – ліфти повимикали й тепер баклажки з водою доводиться тягти в руках сходами на дев’ятий поверх.
Але якщо у Донецька, Макіївки, Горлівки, Дебальцевому й інших містах вже був час звикнути до відсутності тепла у будинках, то в мешканців окупованих міст у 2022 такого досвіду не було. І саме на них мала б спрацювати “втішальна пропаганда”, однак ідея провалилася.
Обіцянки-цяцянки від окупантів
Коли окупаційна влада заходила в міста Донеччини, найголосніше людям анонсували покращення життя. Зокрема, обіцяли й захмарні зарплати (які досі більшість населення навіть в очі не бачили), й поліпшену інфраструктуру. Щодо останнього – окупанти анонсували, що чи не за кілька тижнів відновлять поруйновані будинки, газо– та водопроводи. Однак уже за кілька днів стало відомо, що Маріуполь розтрощений російськими снарядами на 90%, а відновити комунікації просто неможливо, бо ті зруйновані вщент прильотами.
Після такого “прозріння” окупанти оголосили, що слова про можливу відсутність опалення взимку – “брехня”, і влітку це доведуть. Власне, це вони й спробували зробити, коли в Маріуполі подали воду. Для мешканців це скінчилося немалими бідами – зокрема, затопленими підвалами будинків, проваллями посеред дороги. Труби та потрощені комунікації не витримали натиску води й окупантів. Після того ситуація зі статусу “кепська” на “небезпечну аварійну”.
А ще пізніше з’явилася ще одна причина відсутності води в будинках – крім непридатних труб у містах розпочалися серйозні проблеми з наявністю бодай технічної води – її теж не стало.
Попри це окупанти продовжували обіцяти ремонти, опалення в будинках донеччан і цілодобове постачання води. Однак станом на зараз, через пів року окупації, в захоплених містах не відновили нічого з перерахованого. Ба більше – до сьогодні люди хочуть заряджати ліхтарі та мобільні телефони на громадські “помивочні” – станції, куди спромоглися провести воду й де населення може побачити “диво енергетики”. Бо навіть у вцілілих будинках ні води, ні електрики не було ще з зими, відколи росія почала пускати ракети й заводити гарматне м’ясо в Україну.
До речі, навіть перераховані проблеми та неспроможність влади не змусили окупаційну владу визнати, що вони безсилі й жодного покращення не буде. Навпаки – так званий очільник днр пушилін нещодавно анонсував, що “днр спільно з КНДР вирішує питання, щоб з КНДР направили будівельників для відновлення Донбасу”. Хоча після того, 6 вересня, пушилін та решта окупантів-владівців заявили, що “загальна сума, потрібна для відновлення Донбасу, ще невідома”. На 8-й рік окупації – досі.
А вже потім, після обурення донеччан про неготовність міста до зими. пушилін видав черговий “обнадійливий спіч”. В ньому він заявив. що в Донецьк таки “перекинуті” 2300 спеціалістів із москви, які працюють на 385 об’єктах міста й готують місто до зими. Щоправда, до того, за кілька годин, та сама “передова московська компанія” опублікувала в місцевому пабліку допис про пошук різноробочих, які можуть займатися крівлею, прокладкою та заміною трубопроводів, зваркою різних труб тощо.
Надія на воду “на колесах”?
Нині мешканці окупованих територій вимушені “перебиватися” тим, що їм привозять технічну воду. Фактично пити її небажано, практично – доводиться, бо немає іншої. Проте таке довезення й до осені було нерегулярним, бо по територіях і досі лишаються розкидані снаряди та бомби. Окупанти не поспішають прибирати їх із доріг і навіть дитячих майданчиків навіть після звернень жителів. А ті, хто вимушені за обіцянки про зарплату працювати, не ризикують своїм життям і просто не їдуть у віддалені райони. Тому люди змушені йти кілька кварталів у більш розчищений район, набирати там баклажку води (одну на людину – не більше), і з тарою повертатися додому, аби потім “розтягнути” 5-6 літрів на кілька днів.
Проте й про такі покращення варто забувати з настанням холодів. По-перше, окупанти вже прямо кажуть людям, що їм байдуже на їхні проблеми, а інколи просто обходяться лайкою й посиланням “на три літери”. По-друге, в окупованих містах не поспішають витрачати паливо на те, аби залити ним навіть комунальну техніку. Водії власних авто вимушені годинами стояти в черзі й надії, переживаючи відсутність палива на АЗС. По-третє, займатися розвезенням води взимку з тією ж регулярністю ніхто не буде – це на практиці довели ще в окупованому Донецьку. І остання причина – погіршення видимості на дорогах. Відповідно, водії цистерн із водою не бачитимуть небезпечних предметів на дорозі, а тому ризик підірватися на “дбайливо залишеній окупантами” міні збільшується в рази. Відповідно й кількість охочих бути водіями в такій самій прогресії зменшується.
Маріуполь повернувся в “досовковий” період
Окрім проблеми з опаленням і водопостачанням, на міста під окупацією вже чекають серйозні гуманітарні проблеми. Насамперед це стосується ліків і їжі, яку рашисти заборонили завозити в місто. Враховуючи, що й до того постачаннях цього було неналагоджене, нині людям нічим лікуватися. Сезонні хвороби, звичні для людей з настанням холодів, забивають цвяхи надії на збереження бодай фізичного здоров’я.
Однак ще гірша ситуація – з самими квартирами в Маріуполі. Окупанти нещодавно анонсували, що в кожній квартирі будуть вирізати “непотрібний металобрухт” – батареї. За їхніми словами, ті більше не знадобляться, бо рашисти хочуть замінити систему опалення. Інформації про “аналоговнєт”, звісно, немає. Яким чином та за якими схемами росіяни хочуть проводити новий стояк у будинках – також незрозуміло, оскільки міська система не розрахована на фантазійні ноу-хау з росії. Однак права сказати “ні” в маріупольців немає – якщо вони відмовляються відкривати квартиру, аби батареї зрізали, комунальники просто зноситимуть вхідні двері.
Транспортна епопея: виживання у маршрутках
“Покращення” від окупантів стосувалося й транспортної реформи міст. Якщо в Донецьку поки що курсує кілька десятків автобусів на все місто, то в Маріуполі люди вимушені товктися у всіх сенсах один на одному.
Причина – в тому, що росіяни виділили на місто близько з десяток автобусів, які мають задовольнити потреби кількох тисяч маріупольців, що лишилися жити під окупацією. Тому тепер щодення людей, які вимушені їхати в іншу частину міста, обов’язково містить у собі тисняву, матюччя та крики “будь ласка, випустіть. мені тут треба вийти!” (хоч інколи доводиться їхати й набагато далі, бо натовп очікунів просто не випускає людей назовні).
Однак Маріуполь все ж відрізняється від Донецька тим, що місцевих чоловіків іще не почали призивати на службу (в добровільно-примусовій формі, звісно). В Донецьку ще з початку березня почали пропрацьовувати схему “вилову” гарматного м’яса. А нещодавно місцеві з днр поскаржилися, що не хочуть йти воювати (вмирати просто так), тому тепер російський воєнкомат змушує мобілізованих підписати контракт на три роки. Звісно, в хід ідуть і “пряники”, й “батоги”: й обіцянки про мільйонну зарплату, й шантажі про зруйноване майбутнє, і звичне росіянам: “тебе не питали – йди воювать”.
До людей – як до тварин: у Донецьку пацієнтам палять вени ліками
Лариса, мешканка окупованого Донецька, стала вимушеною жертвою халатництва місцевих лікарів. Ті довели її сина до жахливого стану просто в приміщенні лікарні, але жінка навіть не думає судитися – знає, що влада окупантів справу виграє.
“Мій син потрапив до лікарні Калініна, до нейрохірургічного відділення, з травмою черепа. В перші дні все було нормально. Усе, що залежало від нас, ми робили: купували ліки, памперси, пелюшки, щодня приносили по три літри питної води сину. Перші дні він був прив'язаний за руки до ліжка. Як мені пояснила медсестра: “це так треба”. Воду на тумбочці я бачила всього два рази. Один раз – на дні чашки, вдруге – на дні маленької пляшечки з соском.
Моєму сину ставало з кожним днем гірше, препарати йому кололи дуже серйозні, але головне – що вони спалили йому вени. Лікарі говорили, що він агресивний і лається матом, тому не відв'язували, кололи снодійне. Син постійно спав, вони його не годували й не напували.
Бережіть своїх близьких від таких вандалів. Бо тепер я своєму сину допомогти не можу – навіть якщо подам до суду, нічого не виграю”, – запевняє Лариса.
ЗСУ чекають, бо хочуть нормально жити
Донеччани, які продовжують “національну боротьбу” в проросійських місцевих пабліках, звітують: лише за кілька останніх днів кількість любителів руського міра різко скоротилася. Якщо раніше коментатори “гризли” українців за проукраїнську позицію й мову, то тепер цю реакцію перейняли саме українські патріоти. Любителі росії тільки скаржаться на життя й постійно пишуть повідомлення типу “А нас за що?” (мова про обстріли та прильоти – ред.).
“Кілька місяців тому ми ще якось воювали в коментарях, що прийдуть наші хлопці скоро, ви всі перевзуєтесь, а нам писали, що ні – вони ж “народ дамбаса”, їм все подобається. Потім, на початку цього тижня, ми вже почали помічать коментарі від того самого народу, що при Україні було не так погано, що вони хочуть нормально жить. А коли з’явилася інформація, що наші зайшли в Лисичанськ, один такий пропагандон видалив смайлик російської тряпки з назви свого акаунту в телеграмі. Але скріни не горять, в додатку все збережене. Тепер чекаємо наших, Донецьк хоче додому”, – каже журналістам “Вчасно” Валерій, який нині живе в Донецьку.
А поки українці чекають повернення додому, на території «днр» вже почалися перші сутички й бої за пальне. росія відібрала в людей те, що обіцяла видавати чи не “безлімітно” – пальне. І тепер на АЗС зник бензин, лишився лише газ.
“На автозаправках “молодої республіки” зник бензин. На стелах АЗС біля марок бензину все по нулях, є лише газ, та й той подорожчав до 28-29 рублів. Мабуть, скоро ціни будуть вказані в гривнях”, – жартують у місцевій спільноті.
