У День захисників та захисниць України Східний Варіант дізнався у військовослужбовців, чому їм було важливо стати на захист нашої країни та допомагати війську. Ось що вони відповіли
1 жовтня Україна відзначає одразу три свята: День захисників та захисниць України, Покрова Діви Марії та День українського козацтва. До 2023 року їх відзначали 14 жовтня. Минулого року перенесення свят відбулося через перехід на новоюліанський календар Православної церкви України. Відповідно до реформи церковного календаря, перенеслося свято Покрови, що й визначило дату Дня захисників та захисниць.
«Було усвідомлення, що це правильно», Петро Щуров, Сіверськодонецьк
Петро Щуров народився в Сіверськодонецьку і прожив там більшу частину свого життя. У 2021 році переїхав до Києва. За освітою інженер-механік, закінчив Сіверськодонецький технологічний інститут. Деякий час працював за фахом, а потім — монтажером відео, звукооператором на місцевих телевізійних каналах та в культурних закладах.
Петро Щуров. Фото зі сторінки Петра у Facebook
У 2015–2016 роках пан Петро брав участь в Антитерористичній операції в лавах Луганського прикордонного загону. На другий день повномасштабної війни з росією доєднався до 58-ї окремої мотопіхотної бригади як артилерист та солдат.
«Як я таким став? Це виховання батька більшою мірою. Він, скоріше, був не “націоналістом”, а “антисовєтчіком”. У родині розмовляли російською мовою. Але пам’ятаю з дитинства, коли ходив до дитячої бібліотеки, батько казав: “Візьми 1–2 книжки українською мовою. Ти тут живеш, українську треба знати”», — розповідає пан Петро.
Військовослужбовець пригадує, що після мобілізації їх із побратимами направили на Чернігівщину — у саме пекло:
«Настав той самий підходящий момент відповісти за свої слова про патріотизм. Виїхали на Чернігівську трасу… Писав друзям повідомлення, що їду на війну. Але якось заспокоювало усвідомлення того, що “це правильно”, що “так треба”. Як казав Залужний: “Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно”. Ми переможемо. Я знаю».
«Вважаю обов’язком захищати все, що мені дороге», Сергій Шевченко, Донецьк
Сергій Шевченко народився в Донецьку. Він розповідає, що всі його предки — вихідці з українських козацьких поселень на донецькій землі. З дитинства пан Сергій чув українську мову від бабусь і дідусів, захоплювався безкраїми просторами своєї Батьківщини. Його мама — філологиня, тож усе дитинство він чув від неї українські народні казки. Слухав поеми Шевченка, сміявся з історій Остапа Вишні.
«У дитинстві я усвідомив себе українцем і пізнав свою країну Україну, як то кажуть, від коріння», — каже пан Сергій.
Сергій Шевченко. Фото з особистого архіву Сергія
Навчався та виріс у Донецьку. Працював педагогом у Донецькому Відкритому Університеті під керівництвом професора Ігоря Козловського, сформувався як історик та релігієзнавець. Багато років був вчителем історії в школі.
У 2014 році Сергій Шевченко брав участь в українському опорі в Донецьку, а після окупації міста був змушений його покинути та переїхати до Києва. У столиці, уже як голова ГО «Дім Вічної Весни» займався соціальними програмами реабілітації для дітей-переселенців і дітей із вадами здоров’я, організував школу єдиноборств, брав участь у русі сприяння територіальній обороні України, служив інструктором у ГО «Український легіон» під керівництвом полковника Стеценка. Після початку повномасштабного вторгнення приєднався до добровольчого руху, брав участь в обороні Києва та звільненні Київської області.
«Путінська агресія в Україні, як у 2014, так і у 2022 роках, — це екзистенційна війна, яка ставить під сумнів існування самого українського народу, української нації, української історії та культури. Мета цієї війни — знищити все те, що я люблю, усе, що є цінністю для мене. Як вільна людина, як громадянин моєї країни, як українець, я вважаю своїм обов’язком, честю і сенсом життя захищати все, що мені дороге, що вважаю правильним і справедливим. Це все символізує для мене одне слово — Україна», — каже Сергій Шевченко.
«Є родина, яку треба захищати», Олександр Плаксін, Сіверськодонецьк
Олександр Плаксін народився в Сіверськодонецьку. Після школи він вступив до Сіверськодонецького хіміко-механічного технікуму Східноукраїнського національного університету ім. Даля на спеціальність «Монтаж і експлуатація електроустаткування підприємств і цивільних споруд», здобув кваліфікацію техніка-електрика. У 2015 році закінчив Східноукраїнський національний університет ім. Даля за спеціальністю «Радіоелектронні апарати та засоби».
Олександр Плаксін. Фото з його сторінки у Facebook
Починав кар’єрний шлях як інженер та електрик. Ще з 1990-х років пан Олександр почав займатися фотографією. Першим його фотоапаратом був фотоапарат його батька ще радянських часів. Поступово невелике хобі переросло в професійну діяльність.
«Проводив репортажну зйомку, портретні зйомки, фотографував Сіверськодонецьк, працював у студії. Згодом почав викладати фотографію, у мене навчалися і підлітки, і дорослі. Напередодні повномасштабного вторгнення мене запросили вчителем фотографії в одну з академій, яка мала відкритися в місті. Але не встигла. З 2022 року я став членом Національної спілки фотохудожників України», — розповідає пан Олександр.
Після початку повномасштабного вторгнення пан Олександр із родиною покинув Сіверськодонецьк та оселився в Івано-Франківську. Декілька місяців тому він мобілізувався і тепер проходить службу як солдат Збройних сил України.
«У мене є дитина, родина, яких треба захищати. У мене є друзі. З 2022 року частина сіверськодончан опинилася в Івано-Франківську. Увесь цей час ми не сиділи, займалися волонтерством: збирали гроші, донати, проводили акції, допомагали нашим військовим. Я фотографував за донати. Але війна триває. І важливо, щоб люди не забували, що війна триває. Прийшов і мій час долучитися до війська. Так і сталося», — каже Олександр Плаксін.
«Мене так виховали», Софія Мелешко, Маріуполь
Софія Мелешко народилася та виросла в Маріуполі. Після закінчення школи вона вступила на філологічний факультет Чернівецького національного університету, де вивчилася на журналістку. Після випуску працювала за фахом на регіональному телебаченні, після переїзду до Києва — на київському телебаченні.
Софія Мелешко. Фото з особистого архіву Софії
Пані Софія почала допомагати захисникам і захисницям ще у 2014 році, проживаючи в Маріуполі. Її вітчим тоді пішов до війська. Вона пам’ятає, як вони з мамою плели маскувальні сітки. Увесь будинок тоді був у новосплетених «химерах» зелено-бурих кольорів. Паралельно збирали гроші, щоб закупити для війська необхідні речі.
Після початку повномасштабного вторгнення пані Софія допомагала в штабі гуманітарної допомоги в Чернівцях, а після переїзду до Києва стала військовою перекладачкою. Цього року вона вступила до Національного університету оборони України. Після випуску отримає початкове звання молодшої лейтенантки — офіцерки запасу.
«Мене так виховували. Я зростала в досить патріотичному середовищі. Цьому дуже сприяла моя мама. І я бачу наслідки своєї допомоги, навіть найменшої, це дуже мотивує. І знову ж таки, оскільки я з Маріуполя, у мене своя мотивація — я хочу повернутися додому. І зараз, поки я навчаюся та чекаю на отримання звання, то буду принаймі допомагати таким чином», — каже Софія Мелешко.
У цей день вчергове шануймо та згадуймо кожного та кожну, хто боронить нашу свободу та незалежність. Схиляємося перед захисниками та захисницями, які віддали свої життя за нас. Допомагаймо тим, хто зараз на передових! Слава та честь усім нашим військовослужбовцям та військовослужбовицям!
