Коли мова йде про жінок-військових, то перше, що спадає на думку — це медикині. Одна зі спеціальностей, після отримання якої жінки також стають військовозобов'язаними. Але не лише вони по закінченню навчання мають зобов’язання перед державою.
Сьогодні в Україні немає обов’язкового призиву жінок на військову службу. Левову частку всіх жінок — військовослужбовиць складають ті, хто пішов у військо за власним бажанням. Дехто разом з чоловіками перебуває в окопах у найгарячіших місцях фронту, інші ж — працюють в тилу. Але справа кожної з них важлива.
Які функції виконують жінки на службі?
По-перше, це адміністративна робота: завдання, пов’язані з веденням документації, забезпечення безперебійного постачання необхідного до всіх пунктів, де є захисники. Ті, хто цим займаються, звично, не знаходяться безпосередньо в зоні бойових дій.
По-друге, більш небезпечна робота в зонах близьких до фронту та на деокупованих територіях.
Нашу країну визнали найбільш замінованою країною в світі. Багато територій потрібно очистити від небезпечних предметів, які несуть загрозу цивільним, які повертаються до своїх домівок. Розмінування потребує концентрації, уваги, максимального самоконтролю. Стати сапером можна, закінчивши двомісячні курси.
Ще один напрямок — оператори БПЛА. У наш час високі технології успішно застосовуються на полі бою. За допомогою безпілотників виконуються спостереження, розвідка та наведення, доставка необхідного до віддалених пунктів. Вже анонсовані безпілотники, які будуть допомагати з евакуацією поранених, з розмінуванням. Ударні дрони ж використовують в якості точкової зброї. Стати оператором можна після навчання, яке займає 2−8 тижнів.
По-третє, робота для найсміливіших дівчат. Вони разом з чоловіками стоять на захисті країни, виконуючи ті ж самі завдання в найгарячіших місцях фронту. Серед наших жінок є відомі снайперки, про яких ворог складає легенди, розвідниці, кулеметниці, та навіть ті, хто керує танком.
Кожна з тих, хто потрапляє на фронт, має свою причину, свою історію.
«Згадую свій перший похід до військкомату: черги з добровольців, проходження ВЛК… Для мене це був непростий крок, я багато міркувала чи варто, але найбільшим поштовхом для мене стала смерть брата, який загинув, захищаючи нашу незалежність, — розповідає бойова медикиня Альона. — Звичайно, моє рішення стало ударом для батьків, які через війну вже втратили старшого сина. Як і всюди, на війні вчишся пристосовуватись, згодом звикаєш. Окрім надання медичної допомоги мені довелось опанувати зброю, бо на полі бою кожен в першу чергу солдат. Для мене, як і для будь-якого медика, надскладним є момент визначення, кого з поранених потрібно евакуювати в першу чергу. Нерідко доводилось розриватися між дружбою і професіоналізмом. Позаду бої за Бахмут, Авдіївку, Мар'їнку. Доводилося також надавати першу медичну допомогу і цивільним під час обстрілів у Кураховому. Мені здається, медик просто зобов’язаний бути позитивним, бо інколи, жіноча посмішка ніби надає пораненому солдату сил вижити та йти далі. Позитиву додають підтримка сім'ї, побратимів та дитячі листи з усієї країни.
«На початках, мені надали право вибору: йти служити в більш спокійну від бойових дій місцевість чи проходити військову службу в Донецькій області. Відповідь була однозначною — рідна Донеччина. І коли мені здається, що вже немає сил, постійна втома та недосипання фізично виснажують, бажання не пустити ворога до свого рідного міста додає сил для боротьби та стримування російської військової агресії. Зовсім небагато охочих бути „на нулі“, постійно не вистачає людей, допомога нашим захисникам потрібна завжди, тому я там із ними, намагаюсь полегшити їх побут, допомагаю ремонтувати автомобілі та іншу техніку. Зараз наш підрозділ захищає Бахмутський напрямок, та попри географічну наближеність до рідного міста, вдома буваю не часто. Дуже хвилююсь за рідних, які проживають на Донеччині, в місті Новогродівка, яке систематично піддається обстрілам з боку російських окупаційних військ. Та я впевнена, що українці - нація непереможних, та Перемога неодмінно буде за нами. Слава Україні».
