Бойові поранення отримали 17 українських бійців.
За офіційними зведеннями у березні зафіксовано 244 обстріли з боку ворога. На третину більше порівняно з лютим і найбільше від липня 2020 року, коли почалося так зване «всеосяжне перемир'я» Зеленського.
Від куль російських снайперів на Донбасі загинули семеро українських воїнів. Ще двоє загинули в боях від обстрілів із різних видів зброї. Наймолодшому загиблому було 25 років, найстаршому — 55.
Володимир Онопрієнко
Володимир Онопрієнко народився 25 травня 1977 року в Драбові на Черкащині. Закінчив місцеву школу. Відзначався працьовитістю, цікавився технікою, автомобілями. У 2017 році пішов на фронт — захищати українську землю від окупантів.
У квітні 2020 року старший солдат Онопрієнко підписав новий контракт, на цей раз пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар» 53-ї бригади. Служив на посаді командира бойової машини.
Пізно ввечері 10 березня під час обстрілу окупантами позицій ЗСУ поблизу Старогнатівки Володимир дістав тяжке кульове поранення. Військові медики встигли надати йому першу допомогу, але, на жаль, врятувати життя воїна їм не вдалося. Через три тижні у Володимира Онопрієнка закінчувався термін контракту. Залишилися мати, дружина, дочка і маленький онук.
Олександр Пекур
Олександр Пекур народився 17 листопада 1990 року на Київщині — в селі Гурівщина, нині Бучанського району. Відслужив строкову службу. А у 2015 році пішов воювати за мобілізацією й одразу потрапив на «гарячу» передову, під Зайцеве. Старший солдат, служив на посаді номера обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.
Загинув від кулі снайпера 12 березня під Мар’їнкою. Поховали Олександра в Гурівщині. Залишилися мати, бабуся і брат.
Віктор Пасєка
Віктор Пасєка народився 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. Молодший сержант Пасєка служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, на посаді командира бойової машини-командира відділення 2-ї гірсько-штурмової роти.
«Він був душею колективу, переймався всіма проблемами — як військовими, так і побутовими. Тісно співпрацював з волонтерами, завше намагався бути на передовій і своїм прикладом особисто доводити молодому поповненню і молодим військовослужбовцям, як потрібно боронити рідний край», — згадує командир військової частини підполковник Володимир Бабанін.
18 березня ворог обстріляв позиції 10 огшбр біля населеного пункту Південне з великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів, автоматичної зброї. Кульове поранення в голову, отримане в тому бою, для командира відділення Пасєки виявилося смертельним. У загиблого залишилися дочка та двоє онуків.
Андрій Грабар народився 14 вересня 1995 року, мешкав у Миколаєві. Андрій служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
«Миколаївський айтівець — кремезний 25-річний чоловік — був старшим на опорнику. З першої ж хвилини перебування на позиції було зрозуміло: хлопці йому довіряють і поважають. Він вільно розмовляв англійською, багато читав, постійно укріпляв позиції та надихав побратимів. Роки війни не вплинули на його лексику чи манери, лиш зробили справжнім професіоналом військової справи», — пише АрміяInform.
Побратими, які знали Андрія ще матросом-контрактником десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти, згадують, що хлопець планував вивчитися на офіцера, збирався вступати до військового вишу в Одесі.
19 березня 2021 року російські найманці обстріляли позиції українського війська поблизу Водяного із заборонених усіма домовленостями мінометів 120-го калібру та гранатометів різних систем. Пробивши насип і перекриття спостережника, де чатував Андрій Грабар, ворожа міна не залишила бійцеві жодного шансу вижити. Зовсім незадовго до того він повернувся з відпустки.
Кирило Биковський
Кирило Биковський народився 17 травня 1992 року в Кропивницькому. На фронті солдат Биковський — з 2018 року. Навідник підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Кирило загинув 20 березня поблизу Шумів на Донеччині. Під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ в нього великокаліберною кулею влучив ворожий снайпер. Товариші та військовий медик встигли надати першу медичну допомогу й навіть евакуювати пораненого з поля бою. У загиблого залишилися мати, двоє сестер та син.
Сергій Коваль
Сергій Коваль народився 30 серпня 1977 року в селі Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Мешкав у Кам’янці-Подільському. Закінчив місцевий військово-інженерний інститут, спеціалізувався на розмінуваннях. Пройшов шлях від командира взводу розмінування до командира загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв. Брав участь у миротворчих операціях.
В АТО/ООС Сергій Коваль брав участь із перших днів російсько-української війни. Сергій загинув 26 березня під час розмінування території поблизу Шумів на Донеччині, коли окупанти цинічно у спини розстріляли саперну групу.
Російські окупанти, всупереч умовам «додаткових заходів щодо режиму припинення вогню», підступно вчинили дистанційне мінування позицій 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ в районі села Шуми — закинули протипіхотні міни ПОМ-2 з гранатометів.
Як розкаже потім у звіті з трибуни Верховної Ради головнокомандувач ЗСУ генерал-лейтенант Руслан Хомчак, вдень 26 березня група розмінування на чолі з підполковником Ковалем у складі: старшина Бруска, старший солдат Гещук, начальник інженерної служби бригади старший солдат Барнич — вийшла на огляд замінованої місцевості.
«Під час виконання завдань внаслідок снайперського вогню отримав смертельне кульове поранення старший сержант Барнич. Командир групи підполковник Коваль, надаючи йому допомогу та здійснюючи евакуацію, внаслідок снайперського вогню отримав несумісне з життям поранення», — розповів головнокомандувач.
Старшина Бруска отримав важкі кульові поранення, старший солдат Гещук — поранення середньої важкості. На допомогу підійшли старші солдати Абрамович і Гайченко. Але і вони загинули під вогнем боку російських снайперів.
«Особливим цинізмом дій підрозділів окупаційних сил Російської Федерації є те, що снайперський вогонь вівся у спини військовослужбовців Об’єднаних сил з об’єкта критичної інфраструктури — водонасосної станції, через яку здійснюється постачання води як на тимчасово окуповану, так і на підконтрольну урядові України територію», — заявив генерал Хомчак.
Поховали офіцера Сергія Коваля на Алеї Слави Кам’янець-Подільського цвинтаря. Залишилися дружина, 4-річна дочка та 17-річний син.
Сергій Барнич
Сапер Сергій Барнич був у першій групі, яка вийшла на огляд замінованої ПОМками території в районі Шумів і була розстріляна російськими снайперами 26 березня. Його намагався евакуювати підполковник Сергій Коваль, але теж загинув.
Сергій Барнич народився 11 січня 1974 року в місті Калуш Івано-Франківської області. У грудні 2020 року був нагороджений медаллю «За гідність та патріотизм».
Поховали бійця у Калуші. Залишилися батьки.
Сергій Абрамович
Максим Абрамович 17 березня відзначив день народження — хлопцеві виповнилося 27. Він народився 1994 року в місті Дубровиця Рівненської області.
Після школи Абрамович вступив у Харківський національний університет внутрішніх справ, але у 2017 році перервав навчання — уклав контракт зі Збройними силами і вирушив на фронт. Брав участь у бойових діях.
Нагороджений відзнакою Президента України «Учасник АТО» та медаллю «За звитягу та вірність».
26 березня під Шумами Максим ішов у другій групі «едельвейсів», яка мала надати підтримку першій четвірці саперів (Коваль, Барнич — загинули, Бруска, Гещук — поранені). Але і Абрамович, і його напарник Гайченко були холоднокровно розстріляні ворожими снайперами.
Поховали Максима Абрамовича в рідній Дубровиці. Залишилася мати.
Сергій Гайченко
Сергій Гайченко народився 9 вересня 1993 року в селі Михайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області. На військову службу за контрактом хлопець пішов у 2015-му. Служив на посаді гранатометника у військовій частині А0222 — це окремий президентський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.
А з 20 вересня 2019 року був знову призваний за контрактом до ЗСУ Синельниківським військкоматом. На цей раз — у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду.
Пройшов у зоні АТО/ООС три ротації. Служив на посаді командира бойової машини — командира гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти. Звання — старший солдат.
26 березня в районі Шумів Сергій Гайченко разом зі старшим сержантом Максимом Абрамовичем ішов на допомогу саперам. І також загинув від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.
Поховали старшого солдата Гайченка в рідній Михайлівці. Залишилися батьки і молодший брат.
