Майор ЗСУ, учасник національної збірної «Ігор нескорених» Віктор Легкодух

Источник:  vchasnoua.com  /  11:27, 20 Августа 2021

До спорту повернувся, коли був у шпиталі в повністю лежачому стані

У 2014 році десантник Віктор Легкодух отримав важке поранення хребта. Наслідки виявилися серйозними: Віктор дізнався, що більше не зможе ходити. Однак чоловік віднайшов у собі сили, аби в перші місяці після поранення, ще у стінах військового шпиталю, повернутися до занять спортом. Сьогодні Віктор Легкодух — мультиспортсмен, учасник національної збірної на найпрестижніших ветеранських спортивних змаганнях світу.

Віктор Легкодух

Віктор Легкодух

Віктор Легкодух потрапив на фронт з самого початку російсько-української війни — весною 2014-го. Служив у 25-ій окремій повітряно-десантній бригаді. Під час розвідувального дозору в Донецькій області Віктор зазнав вкрай важкого поранення, яке позбавило можливості ходити. Однак наслідки поранення не заважають чоловіку вести активний спосіб життя та досягати поставлених у житті цілей.

У 2020 році Віктор Легкодух здолав один з наипрестижніших світових забігів — 40-ии Лондонськии марафон. В умовах пандемії взяти участь у марафоні можна було онлаин. Забіг Віктора відбувся у Києві на Трухановому острові. На візку ветеран здолав дистанцію у 42 кілометри.

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Наступного року у Нідерландах Віктор змагатиметься за нагороди Invictus Games (Ігор нескорених) — міжнародних мультидисциплінарних змаганнях колишніх і чинних військових з інвалідністю.

В інтерв’ю журналістам «Вчасно» ветеран розповів про те, як спорт допоміг йому повернутися до життя після поранення.

Коли постало питання про захист країни, то, звичайно, не було роздумів. Був ворог, і його потрібно було знищувати

— Ви потрапили на фронт, коли Вам був усього 21 рік. Як для себе ухвалили рішення йти захищати країну? Так розумію, воювали в найгарячіших точках на Донбасі?

— Рішення було прийняте ще тоді, коли я вступав до військової академії сухопутних військ у Львові в 2009 році. Я — професійний військовий. І коли постало питання про захист країни, то, звичайно, не було роздумів. Був ворог, і його потрібно було знищувати. От і все.

Спочатку був наказ рухатися до Криму. Чому не дійшли до Криму тоді українські війська? Скажімо, як чинний військовослужбовець, я не буду свою думку висловлювати. Але напевно на те були свої причини. По дорозі до Криму завдання змінилося, і ми зупинилися на Мелітополі. Лишилися на охороні аеродрому — єдиного, де зберігалися літаки Іл-76.

Далі ми повернулися до місця дислокації 25-ої бригади, побули там буквально два дні, і вертольотом нас доставили вже до Артемівська (нині — Бахмут). На той період починалося все з Амвросіївки. Потім Зеленопілля, Дебальцеве, Вуглегірськ. І далі населений пункт Жданівка. Там я отримав своє поранення. Сталося це, коли ми вже зачистили цей населений пункт.

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

— Під час мінометного обстрілу Ви зазнали численних осколкових поранень. Уламок снаряду потрапив у хребет. Що пам’ятаєте про цей момент?

— Це було мінну-вибухове поранення. Міна впала просто біля мене. Спочатку я думав, що мене розірвало навпіл. Бо після того, як я лежав на землі, не відчував нижче грудей свого тіла. Але потім зрозумів, що не розірвало. І було дуже велике бажання жити. Почалася евакуація, яка закінчилася, як я вважаю, дуже добре.

З полю бою мене доставили до військового шпиталя в Харкові, потім літаком — до Одеси. Основну операцію робили у Львівському військовому шпиталі, і тут я пробув вже майже чотири місяці. Українські лікарі доклали дуже багато зусиль до мого лікування.

Коли я був на обстеженні у Варшаві, то мені сказали, що напевно ніде б краще в світі не зробили операцію, ніж зробили у Львові.

Польським лікарям дуже сподобався той результат і метод, яким провели оперативне втручання.

— Коли у Вас було усвідомлення, що Ваше поранення дійсно серйозне, і що Ви не зможете ходити? Як впоралися з цим?

— Напевно спочатку я навіть не думав, що все буде так. Був поранений хребет, це я розумів. Ну хребет, ну і що. Але ж я не знав всіх нюансів: що пошкоджений спинний мозок, і як це вплине. У перші дні, ще в реанімації, лікарі мені говорили: «Ну місяці чотири прийдеться полежати». Я на той момент думав собі: «Ого, чотири місяці, це ж так довго. Хлопці без мене там будуть».

Коли пройшло вже напевно місяці три, розумів, що ніг взагалі не відчуваю, і поступово почав сприймати це нормально та пристосовуватися до життя.

— Хто Вас підтримував, допомагав у цей час? Тоді, я знаю, Ви зустріли свою дружину.

Дуже багато людей приходило. Час від часу рідні приїжджали. Дуже добре, що в мене не було гіперопіки. Бо я бачу по декому з хлопців, що коли біля них дуже багато близьких людей знаходиться, вони потім не так пристосовуються до життя.

Дружину свою я зустрів на другий день після виписки зі шпиталю. Мав від медичної лабораторії на обстеження до Варшави полетіти. І до мене за документами прийшла сестра моєї дружини, яка там працювала. Пізніше вони вже прийшли до мене вдвох. Так і познайомилися, згодом одружилися. Галина — моя підтримка у всьому.

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

— Як Ваше сприйняття життя після поранення змінилося?

На даний момент сприйняття нормальне, і я можу сказати, що з таким пораненням, яке отримав я, можна жити. І можна жити повноцінно. Я точно знаю, що я живу набагато активніше, ніж напевно більшість людей.

— Після такого важкого поранення Ви поновилися на військовій службі?

— Я завжди мріяв стати офіцером, і після поранення хотів продовжувати свою службу. Але на той момент не було ухвалено відповідного закону. Після його прийняття, я у 2019 році без жодних роздумів поновився. Зараз проходжу службу в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на посаді викладача кафедри вогневої підготовки.

Лікарі дуже дивувалися, коли я віджимався, і мені на спину клали спочатку 20 кілограмів, потім — 40, ще через час — 60

— До спорту Ви повернулися буквально на лікарняному ліжку. Як це допомагало у відновленні?

— Так, до спорту повернувся, коли був у повністю лежачому стані. Це перші місяці. У мене було багато опіків та переломів, окрім основного уламку, який ще був у хребті на той момент. Мені принесли гантелі, починав працювати з ними одною правою рукою, бо ліва була нерухома на той час. Після операції почалася первинна реабілітація та активні заняття в залі. Потім я свого реабілітолога попросив дістати мені штангу. Вона привезла її до шпиталю, і уже коли мене виписували, міг жати 100 кілограмів.

Лікарі дуже дивувалися, коли я віджимався, і мені на спину клали спочатку 20 кілограмів, потім — 40, ще через час — 60.

Я хотів якомога скоріше повернутися до активного способу життя, наскільки це було можливо на той момент. Спорт я дуже люблю ще зі шкільних років. Навіть на військовій службі завжди знаходив для нього час. Нам з хлопцями не заважали навіть часті переїзди, коли ми були в Донецькій та Луганській областях. Завжди возили з собою мінімальний спорткуточок.

— Ви три рази брали участь у відборі на Ігри Нескорених (Invictus Games). Чому не зупинилися після першої невдачі, а продовжили спроби?

Довідка: Invictus Games — міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі для поранених військовослужбовців. Засновані у 2014 році британським принцом Гаррі. «Invictus» з латини означає «непереможний», «незламний» або «нескорений».

— Так, брав участь у всіх відборах, які були. І з третього разу я потрапив до збірної. Я поставив собі таку ціль — взяти участь в іграх, і йшов до неї.

Саму участь братиму у квітні 2022 року у Нідерландах.

Основний мій вид спорту — це веслування на тренажері, дві дистанції — 4 хвилини та 1 хвилина. А також ще буде штовхання ядра, метання диску, дві дистанції на ручному велосипеді та баскетбол на візках.

Фото: mva.gov.ua

Фото: mva.gov.ua

Фото: mva.gov.ua

Фото: mva.gov.ua

— Також Ви мали брати участь у Warrior Games в Штатах? Як потрапили до команди?

Довідка: Warrior Games — це адаптивні змагання для військовослужбовців та ветеранів, які отримали поранення, були травмовані або захворіли, виконуючи свої службові обов’язки. Міністерство оборони США організовує цей захід вже восьмий рік поспіль. Україна цьогоріч уперше мала брати участь в іграх.

— Так само був відбір, і я добре пройшов його, потрапив до збірної. Однак, на жаль, цьогоріч змагання скасували через COVID.

У нас встигли пройти перші збори командні. Попри все збірна завершить навчально-тренувальний збір за планом. Також пройшли тренування нашої команди з баскетболу на візках. Складом, яким гратимемо і в Нідерландах.

Підготовка йшла стабільно, все як писали тренери. До всіх видів спорту, в яких я змагатимусь на Invictus Games, на Warrior Games мали додатися регбі на візках та стрільба з пневматичної гвинтівки і пістолета.

Фото: Warrior Games: Team Ukraine у Фейсбуці

Фото: Warrior Games: Team Ukraine у Фейсбуці

У першу чергу, спорт — це дуже хороший спосіб соціалізації та адаптації військових до мирного життя

— Тобто у вас сформована вже така дружня спільнота ветеранів, які захоплені спортом? Такі змагання — це лише про спорт, чи все-таки про щось більше?

— Це не тільки про спорт. Спортивна складова — це відсотків 40. У першу чергу, спорт — це дуже хороший спосіб соціалізації та адаптації військових до мирного життя. Після отриманих травм, поранень, захворювань.

Уже відомо, що зовні людина може бути здорова, а посттравматичний синдром у неї може бути сильний. Такі ігри не тільки для людей, які фізичні отримали поранення, а й для тих, у кого морально-психологічний стан не є стабільним. Ми хотіли б, щоб до цієї спільноти з часом, з кожним роком, з кожним відбором долучалося все більше ветеранів та ветеранок.

— На Вашу думку, держава достатньо приділяє уваги, щоб розвивати цей напрям адаптації ветеранів?

— На даному етапі — ні. У нас це тільки-тільки починається. Але хочу вірити в те, що в майбутньому це буде на дуже професійному рівні та високому. Наприклад, як у Сполучених Штатах Америки. Приїжджали представники збірної їхньої до нас, розповідали як все організовано. Наприклад, є служба, яка по декілька разів дзвонить до військового, запрошує до участі в тих чи інших змаганнях і заходах, радить, допомагає. У них це дуже все розвинено. Вірю, що в майбутньому ми наблизимося до такого рівня.

Матеріал створено у рамках спецпроєкту «30 років Незалежності» інформаційного агентства «Вчасно»

Наверх