Луганськ, окупований Росією з 2014 року, посідає вагоме місце як в українському, так і в російському стратегічному наративі. Найсхідніший обласний центр країни; місто, яке першим зустрічає сонце України, упродовж десяти років зазнає тотальної русифікації та зросійщення. Яскраво змальований Сергієм Жаданом «Ворошиловград», що прагнув стати частиною українського світу, зараз нещадно й силоміць вертається окупантами в тоталітарне минуле. Ясна річ, Росія прагне представити місто питомо та історично російським, але російська концепція має мало спільного з історичним минулим.
КАМ’ЯНИЙ БРІД І ВЕРГУНКА
Відлік історії сучасного міста Луганськ традиційно ведеться від заснування неподалік старого села Кам’яний Брід чавуноливарного заводу, закладеного шотландським спеціалістом Карлом Ґаскойном. Британець був визнаним фахівцем із відливки гармат, й саме цим передовсім займалось його підприємство. На цьому заводі вперше в Російській імперії був виплавлений чавун на кам'яновугільному коксі й запущене виробництво гармат і ядер, що призначались для озброєння Чорноморського флоту.
Як і в Юзівці, про яку ми розповіли в першому випуску, в Старому Луганську також попервах заправляли британці, тож головна вулиця міста так і називалась – Англійська.
Луганськ. Джерело: Вікіпедія
Будівництво залізниці у другій половині 19 ст. спричинилося до стрімкого розвитку поселення, внаслідок чого 1882 року на базі селищ Луганський завод та Кам’яний Брід було засноване повітове місто Луганськ. Дещо пізніше до межі міста ввійшло й суміжне селище Вергунка. І Кам’яний Брід, і Вергунка відомі принаймні з середини 18 сторіччя, й обидва розпочиналися як козацькі поселення запорожців, що входили до складу Кальміуської паланки. Зрештою, українці й надалі становили вагому частину населення міста; згідно із переписом 1897 року, з поміж 20,5 тисяч осіб 4 тисячі назвали рідною мовою українську.
За словами редактора «Реальної газети» Андрія Діхтяренка, українські історики давно переконані, що щільне заселення місцини, де виник Луганськ, почалося з сіл Кам’яний Брід та Вергунка, заснованих українськими козаками.
«Тут не було пустелі, коли виник Луганський завод, – каже він. – Навпаки, Луганський завод створили британські інженери саме тому, що тут вже було населення, яке могло працювати на заводі. Тобто фактично початок Луганська можна вести від XVII сторіччя».
З ним погоджується історик і публіцист Максим Віхров: «Насправді українці завжди становили етнічну більшість на території Луганщини й, зокрема, в Луганську. Тому те, що Луганськ є «русскім городом», як кажуть росіяни та представники окупаційної адміністрації, не відповідає історичній дійсності».
Розвиток залізниці вимагав виготовлення паротягів, тож наприкінці 19 ст. саме в Луганську було засновано паровозобудівний завод, зведений німецьким промисловцем Густавом Гартманом. Завдяки цьому рубіж 19-20 ст. Луганськ зустрів як великий промисловий центр тодішньої Російської імперії, який 1920 року навіть деякий час відігравав роль центру заснованої більшовиками Донецької губернії.
КУЛЬТ «ТРУДА І ОБОРОНИ»
Розвиток Луганська в 1920-х – в першій половині 1930-х років цілком відповідав загальним тенденціям радянського будівництва на Донбасі. З одного боку, йшлося про проваджену форсованими темпами індустріалізацію. З іншого боку, оточене сільськими поселеннями, місто істотно постраждало внаслідок голодомору 1932-33 років.
«Що стосується ролі, яку більшовизм зіграв на Донбасі, – розповідає Максим Віхров, – то вона є досить простою і трагічною. Індустріалізація регіону, яка його створила, відбулася в другій половині ХІХ сторіччя. Її драйверами були західні промисловці, інженери, інвестори. Натомість сталінська індустріалізація була химерною спробою зробити те саме, але в марксистсько-ленінський спосіб. Вона призвела до закріпачення робітничого класу та до запровадження неефективних неринкових способів стимулювання праці (соціалістичні змагання). Найгірше, що цим заправляли люди, які в принципі не розуміли, як функціонує економіка».
Споруджений 1937 року (до двадцятої річниці більшовицького перевороту) Меморіал Борцям Революції мав закарбувати Луганськ як частину радянської міфології. Прикметно, що проєкт був затверджений у Москві тодішнім народним комісаром оборони СРСР Климентом Ворошиловим, уродженцем Лисичанська, й саме на його честь 1938 року Луганськ було перейменовано на Ворошиловград. Тоді ж, після поділу Донецької області, місто перетворилося на обласний центр Ворошиловградської області.
Меморіал борцям революції. Джерело: Вікіпедія
Щоправда, після німецької окупації міста 1941 року назву Луганськ було поновлено. Цей нетривалий період позначився відродженням української культури в місті, зокрема, завдяки діяльності похідних груп ОУН, що дісталися східних теренів України. Головною міською газетою стало україномовне «Нове життя» під редакцією Максима Бернацького, професора Луганського педінституту, який очолив Луганський обласний провід ОУН. В цілому Організація українських націоналістів, діючи під прикриттям, створила цілу мережу осередків на території області, котрі були ліквідовані після повернення комуністів.
У другій половині 20 ст. Луганськ іще двічі мав назву Ворошиловград – в 1944-58 та 1970-90 роках. Назва на честь радянського маршала цілком відбивала ідеологію повоєнного Луганська, центральне місце в якій посів міф про так звану «велику вітчизняну війну». На рубежі 1950-60-х років розпочалось будівництво нового центру Ворошиловграда на перетині вулиць Радянська та Оборонна. Луганська партійна верхівка мала доволі великі амбіції, що відображалися не тільки в містобудуванні. Престиж Луганську додав сенсаційний тріумф «Зорі» 1972 року у чемпіонаті СРСР – вперше в історії першості золоті медалі здобула не столична команда.
Свій «золотий вік» Луганськ пережив у 1960-70-х роках. Але це була трагічна історія, тому що економічні основи процвітання Донбасу на той момент вже були вичерпані. Це був рух за інерцією, яку забезпечували донбаські еліти, які навчилися лобіювати свої інтереси в Москві. Тож в цей період Луганськ досить інтенсивно розбудовувався, постав новий центр з вулицями Совєтською, Оборонною, залізничним вокзалом. Будували «по-багатому», широкі вулиці, сквери. Втім, це робилося по-радянськи. Тодішнє містобудування неможливо описувати в сучасних термінах урбанізму. Наприклад, центральна площа навпроти Драматичного театру – це величезна площа з Леніним посередині, яка не є громадським простором. Це просто плац для проведення демонстрацій, які полюбляла радянська влада.
Будівництво нового центру міста, 1962 рік. Джерело: Вікіпедія
Втім, попри русифікацію та зросійщення, а також цілковито радянський зовнішній образ Луганська, українська інтелігенція прагнула зберігати у місті (в межах дозволеного) дух України. Особливо це проявилося під час Відлиги.
«Імена Івана і Надії Світличних, Василя Голобородька з Луганщини – це лише найвідоміші й найкраще вивчені імена, які засвідчили українськість нашого краю. Але вони доводять, що це українська земля, яка народжувала українців за духом. В роки Відлиги за лібералізації системи ця сила української культури оприявнюється найбільш яскраво», – розповідає кандидатка історичних наук Юлія Стуканова.
Іван Світличний. Джерело: Український інтерес
Втім, попри старання митців, Луганськ, як і Донецьк, підійшов до відновлення незалежності України русифікованим та зросійщеним. Відродження української освіти, культури тощо в 1990-х роках треба було починати з нуля.
«МІЦНІ ГОСПОДАРНИКИ»
Втім, знову ж таки, як і в Донецьку, переважна більшість населення Луганської області – майже 84% – підтримала під час Всеукраїнського референдуму 1991 року відновлення незалежності України.
За словами Андрія Діхтяренка, піднесення національної свідомості початку 1990-х років відлунювало протягом кількох років.
«Якщо йдеться про цей період, то точно не випадає говорити, що домінували проросійські сили. Я був підлітком і пам’ятаю в центрі Луганська величезні мітинги, акції, пов’язані з Народним Рухом. Мої родичі й батьки ходили, я роздавав газети. По-друге, розгортався активний рух, пов’язаний з колективною пам’яттю. «Меморіал» розслідував місця радянських розстрілів в Сучій Балці, вшановували пам’ять жертв Голодомору. Зрештою, пам’ятник Шевченку поставили в центрі міста».
На жаль, подальший розвиток міста (точніше, його занепад) так само був визначений посткомуністичними кланами, зрощеними з кримінальними групами. Внаслідок непрозорої приватизації підприємств (слушно пойменованої в народі «прихватизацією», себто грабіжництвом) вони зосередили в своїх руках ключові промислові активи. Які, однак, замість відновлювати й модернізовувати здебільшого різали на метал і розкрадали.
За висловом Максима Віхрова, «пострадянський бізнес став каталізатором деіндустріалізації Донбасу – дивовижної за своїми темпами і страхітливої за наслідками».
Зокрема, протягом 90-х років на металобрухт порізали близько 5 тисяч тонн обладнання на Луганському патронному заводі. Аналогічна доля спіткала й завод електронного машинобудування, й завод емальованих виробів, й чимало інших підприємств міста. Ба більше, невдовзі Луганщина стала об’єктом зацікавлення російського капіталу, що сприяло майбутній окупації міста.
За словами Максима Віхрова, крім об’єктивних причин, призвідниками деіндустріалізації були й місцеві еліти, які складалися з колишніх партійних діячів, червоних директорів та криміналітету.
«Є таке класичне уявлення, що владу в Донецьку підім’яли під себе бізнесмени і червоні директори, а в Луганську – червоні директори і комсомольці, – нагадує Віхров. – Наскільки це відповідає дійсності, це дискусійне питання. Але факт полягає в тому, що в 1990-х і 2000-х роках місцеві еліти використовували економічну кризу для власного збагачення. Є чимало прикладів, коли підприємства цілеспрямовано доводилися до банкрутства, розпилювалися на металобрухт. Часто це робили структури, афілійовані з Партією Регіонів».
Проте ще більш шкідливою та руйнівною стала ідеологічна діяльність луганського крила Партії Регіонів, що співпрацювала з місцевими комуністами та проросійськими козачими організаціями. Після Помаранчевої революції антизахідна та антиукраїнська риторика стала ключовим елементом їхнього політичного порядку денного. Саме в Луганську було встановлено пам’ятник жертвам ОУН-УПА, ініційований депутатом Луганської міської ради Арсеном Клінчаєвим, котрий за сумісництвом був засновником Музею жертв Помаранчевої революції.
Максим Віхров підкреслює, що це була свідома маніпулятивна політика: «Для того щоб каналізувати абсолютно справедливе невдоволення місцевого населення в безпечне для себе русло, Партія Регіонів використовувала антиукраїнську риторику. Нібито Україна об’їдає трудовий Донбас, нібито Київ закриває шахти тощо, нібито «бандерівці» і «націоналісти» ненавидять Донбас. Це була проста, але дієва технологія, яка відіграла двояку роль. По-перше, дозволила Партії Регіонів тривалий час утримувати владу. По-друге, як ми тепер бачимо, підготувала ґрунт для російського вторгнення».
Попри цілком проросійську лінію політичної верхівки, демократично налаштована громадськість міста активно підтримала луганський Євромайдан під час подій Революції гідності. Навесні 2014 року мітинги на підтримку європейської інтеграції та демократичного вектора розвитку перетворились на демонстрації за збереження цілісності держави.
Євромайдан у Луганськ. Джерело: Схід.інфо
«В нас був пул дуже потужних громадських та культурних організацій, – каже Андрій Діхтяренко. – Це була молодь, яка організовувала різні клуби, тусовки. Тож коли почалися акції в Києві, то луганська молодь теж масово вийшла після побиття студентів, це були акції проти свавілля. Паралельно з’явився політичний Майдан, де стояли з прапорами представники політичних партій. Я дуже пишаюся, що більшість з тих, хто виходив тоді на Євромайдан у Луганську, дотепер є активними діячами, пішли воювати. Але, на жаль, ми розуміємо, що Росія тоді у 2014 році втрутилася в процес і політичне протистояння перейшло у початок гібридної окупації. Я переконаний, що ключова причина, чому Луганськ вдалося окупувати, – та сама, що і в Криму – зрада силовиків і армії. Єдині, хто дали бій, це луганське обласне відділення МВС і луганський прикордонний загін. Ось і вся відповідь. Структури, які мали захищати державу Україна в цьому регіоні, її здали».
Влітку 2014 року після проголошення так званої «Луганської народної республіки» та обрання президентом України Петра Порошенка розпочалася активна фаза Антитерористичної операції. В серпні українські загони, зокрема, полк «Айдар», були близькими до того, аби звільнити Луганськ. Втім, вторгнення на територію України регулярної російської армії призвело до підписання Мінських угод, які законсервували окупацію міста. Для Луганська, як і для решти окупованих населених пунктів, російське панування принесло аж ніяк не добробут і благоденство. Місто занурилося в злидні й зубожіння.
ЄВРОПА ВІД ЛІСАБОНА ДО ЛУГАНСЬКА
Деокупація та реінтеграція Луганська, як і решти територій, що перебували під російським контролем з 2014 року, не буде простим і лінійним процесом. Це буде складний період історії, котрий, вочевидь, потребуватиме системних зусиль держави й громадських організацій впродовж не одного десятка років.
Втім, уже сьогодні можна напевне сказати, що для цього процесу наявний потужний міф (ідеологічна основа). В Луганську й раніше був популярний концепт, що вписував місто в український контекст, в українську ментальну географію. Про те, що Луганськ першим в Україні стрічає сонце. Або – в іншій версії – що сонце України сходить на Луганщині. Це мапування інтерпретувало Луганськ як органічну частину України, як її східний рубіж – на противагу російській версії, яка тепер вписує Луганськ в євразійський простір як його західну околицю.
Ясна річ, в майбутньому, в контексті вступу України в ЄС даний концепт буде природно розширений в межах всього Євросоюзу. Про те, що Луганськ – першим стрічає сонце в ЄС, що сонце ЄС сходить в Луганську. Що це рубікон Європи, за яким розпочинається Азія. Між іншим, глава МЗС Німеччини Анналена Бербок не так давно вже почасти висловлювала цю ідею в концепті Євросоюзу від Лісабона до Луганська, для якого таке вписування в європейський контекст може стати справді рятівним в сенсі переосмислення середовища, простору.
За словами Максима Віхрова, майбутнє Луганська сьогодні приховане туманом невідомості, але ця невизначеність не є цілковитою.
«Є один чинник, який вже сьогодні точно визначатиме можливе майбутнє Луганська після звільнення. Цей чинник – історична географія. Луганськ стане прифронтовим містом. І зрозуміло, що промислова сторінка історії Луганська вже перегорнута. Не лише тому, що там розграбовано і зруйновано все, що можна було розграбувати і зруйнувати. Просто ніхто у здоровому глузді не буде створювати потужні виробничі об’єкти неподалік від кордону з агресивною державою», – резюмує Максим Віхров.
Андрій Діхтяренко вважає, що для деокупації регіону потрібно вже зараз налагоджувати зв’язки з мешканцями окупованих територій:
«Люди, які чекають на Україну, яких окупанти називають «ждунами», повинні знати, що Україна повернеться і це невідворотна реальність. Тому треба нарощувати комунікацію з мешканцями окупованих територій».
