9 травня завжди мало два виміри. Перший — тихий, справді зі сльозами на очах. Хто пам'ятає покоління, яке воювало, той знає, як дідусі й бабусі збиралися, щоб пом'янути загиблих. Вони були небагатослівними, а на піонерські запитання, які ми, навчені пропагандою, намагалися їм озвучувати, тільки відповідали: “Та було всякого”. Другий — галасливий, з гучними ветеранами-комуністами, які полюбляли публічні виступи. Здебільшого це були колишні НКВДисти, як з'ясувалося згодом. У Союзі ставлення до 9-го травня теж було різним.
Спочатку його не відзначали взагалі, але що більше часу минало після війни, то більше пафосу з'являлося у святкуванні. Водночас в СРСР вважали, що нацистів переміг “радянський народ” і особливу роль росіян у перемозі не виставляли на показ. Можливо, тому, що попри позірну “дружбу народів” і висування на публіку інтернаціоналізму, неофіційно в Союзі під словом “радянський” майже завжди мали на увазі “російський”.
Але Путін пішов далі. Уперше він озвучив нову концепцію перемоги у грудні 2010 року на зустрічі з пресою. "Тепер щодо наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділеними, то не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, бо ми країна переможців».
Ця фраза стала своєрідним поворотним пунктом і водночас сигналом для росіян привласнити перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Фактично з неї почалася нова ідеологія Росії — вже не “союз народів”, а російський націоналізм, який швидко еволюціонував у нацизм.
У складі союзницьких армій
Але повернімося до Другої світової. Нагадаємо, що в ній загинув кожен п’ятий українець. Україна заплатила за перемогу над нацизмом страшну ціну. Понад 6 млн осіб воювали проти гітлерівськрого нацизму в лавах Червоної Армії.
Також українці воювали й у складі інших армій і військових частин, зокрема в американській та канадській арміях (в останній — 40 тис. осіб). Воювали у французькому русі опору. Тисячі українців служили в Польській армії генерала Владислава Андерса та брали участь у воєнних діях на боці британців у Єгипті, Лівії й Італії. Західні українці становили 2% складу польської дивізії імені Тадеуша Костюшка та 70% чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи.
Для українців війна почалася в березні 1939 року, коли внаслідок Мюнхенської змови угорські війська захопили Карпатську Україну, яка раніше перебувала у складі Чехословаччини. У боях з угорцями загинуло 430 бійців Карпатської України, понад 400 зазнали поранень.
У вересневій кампанії 1939 року вже 112 тис. українців вступили в бій з Вермахтом у складі Війська Польського. 7 834 солдати-українці загинули в боях з німцями під польськими прапорами, 16 тис. було поранено.
Внесок у військове мистецтво
На території України війська чотирьох Українських фронтів з осені 1943 року здійснили багато воєнних операцій, які досі вважають взірцем воєнного мистецтва.
Зокрема тільки в 1944 році війська Українських фронтів здійснили оточення й розгром гітлерівців поблизу Корсунь-Шевченківського, блискавичні удари й визволення Одеси, Криму, штурм Сапун-гори та визволення Севастополя у квітні-травні 1944 року, низку операцій з визволення від нацистів правобережної України й остаточне її звільнення 28 жовтня 1944 року.
Основними ударними силами фронтів були танкові армії. Успіх блискавичної Віденської операції у квітні 1945 року став можливий завдяки подвигу танкістів 6-ї гвардійської танкової армії генерал-полковника Андрія Кравченка.
Андрій Кравченко народився 18 (30) листопада 1899 року на хуторі Сулимин Полтавської губернії. Пройшов шлях від рядового до генерала, брав участь у параді 7 листопада 1941-го в Москві та в боях під Сталінградом, де командував 4-м танковим корпусом, що став 5-м гвардійським, — саме цей корпус брав участь у визволенні Києва 6 листопада 1943 року. У січні 1944-го очолив 6-ту танкову армію, сформовану на базі його корпусу, пройшов з нею весь бойовий шлях до Праги й завершив війну на Далекому Сході — прорвав оборону Квантунської армії та крізь пустелю Гобі й гору Хінгана вийшов до Тихого океану… Був двічі вшанований званням Героя Радянського Союзу.
Під час штурму столиці гітлерівського рейху Берліна визначну роль відіграли війська 1-го Українського фронту. Коли війська Жукова загрузли в боях неподалік Зеєловських висот, командувач 1-м Українським фронтом Маршал Радянського Союзу Іван Конєв повернув 3-тю й 4-ту гвардійські танкові армії, які й завдали удару з півдня.
Командувача 3-ою гвардійською танковою армією генерал-полковника Павла Семеновича Рибалку справедливо вважають одним з видатних командирів-танкістів. Він був неперевершеним майстром маневру та маскування. Рибалко народився 23 жовтня (4 листопада) 1894 року в селі Малий Вистороп Лебединського повіту Харківської губернії в сім’ї заводського робітника, українець. Із багатодітної (семеро дітей) сім’ї. Закінчив трирічну церковно-приходську школу. У 13 років почав працювати на цукровому заводі учнем токаря й відвідував недільну школу. Від 1912-го жив у Харкові й працював токарем на Харківському паротягобудівному заводі.
Учасник Першої світової та Громадянської війни в Росії. Між війнами служив на командних посадах, здобув хорошу військову освіту — навчався в Академії імені Фрунзе та на курсах «Выстрел».
З травня 1943 року — командувач 3-ої гвардійської танкової армії. На цій посаді блискуче себе виявив, зокрема брав участь у взятті Києва.
Він буквально під носом у німців перегрупував армію з Букринського плацдарму на Лютезький, стрімким ударом, обійшовши Київ, перерізав Житомирську трасу та пішов далі — на Фастів, Білу Церкву, Житомир. Водночас факт переміщення безлічі танків і САУ приховав від противника, застосувавши кілька тактичних новинок — крім макетів, прикритих маскувальними сітками, на старому місці залишив усі радіостанції, які й далі працювали у штатному режимі. До того ж німцям вдалося підкинути дезінформативний наказ штабу фронту.
Можна згадати блискучий маневр двох танкових армій під час Львівсько-Сандомирської операції. Тоді Рибалко протягнув танкову армію крізь вузький Колтовський коридор разом з 4-ою гвардійською танковою армією під командуванням генерал-полковника Дмитра Лелюшенка (також, до речі, українця).
Танкові армії обійшли Львів, не втягуючись у міські бої.
Павла Рибалку було двічі вшановано званням Героя Радянського Союзу, тричі — кавалера ордена Суворова I ступеня. Дмитро Лелюшенко – також двічі Герой Радянського Союзу.
Нагороджені
Визначною подією весни 1945 року стала зустріч військ союзників на річці Ельба поблизу Торгау. Що цікаво — з обох сторін у зустрічі брали участь вихідці з України.
25 квітня 1945 року о 13:30 неподалік міста Стрела, що на північний захід від Ризи, воїни 7-ї роти 173-го гвардійського стрілецького полку 58-ї гвардійської дивізії на чолі з командиром роти гвардії старшим лейтенантом Григорієм Степановичем Голобородьком помітили групу військових, що рухалася з заходу.
Солдатське чуття підказало їм, що попереду не ті, з ким вони воювали впродовж усієї війни. Однак підрозділ Голобородька прийняв бойовий і рушив назустріч невідомим. Як незабаром з’ясувалося, це була група розвідників 273-го полку 69-ї піхотної дивізії 1-ї американської армії.
Розвідгрупою командував перший лейтенант Альберт Коцебу, колишній студент з Техасу, з ним перебували сержанти й солдати Джозеф Половський, Мюррей Шульман, Пітер Ситник, Ілайджа Семс, Чарльз Форестер.
Джозеф Половський народився в родині емігрантів, які виїхали з Київської області, а Мюррей Шульман походив з сім’ї одеситів, які теж виїхали до Америки на початку ХХ століття.
Старший лейтенант Григорій Голобородько народився в селі Салівка на Полтавщині, до війни працював слюсарем. На фронті з 1941 року, на Ельбі вже командував ротою. За мужність і героїзм його нагородили орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, медалями.
Завершальною операцією Другої світової війни в Європі стала Празька операція.
Після штурму Берліна танкісти Рибалко й Лелюшенко 5 травня почали наступ на Прагу через Рудні гори. Зі сторони Австрії йшла танкова армія Кравченка.
Першими у Прагу ввійшли танкісти 63-ї Челябінської танкової бригади. Танк під номером 1-24 лейтенанта Гончаренка був головним. У бою в центрі міста танк зазнав пошкоджень, його командир загинув.
Іван Гончаренко народився в 1920 році в селі Сушилине на Сумщині. У перші місяці війни воював на центральній ділянці фронту. Потім закінчив танкове училище в Горькому (сьогодні це Нижній Новгород) і став танкістом. З березня 1944-го воював у складі 63-ї танкової бригади. За всю війну жодного разу не був пораненим.
Йому пощастило, адже серед військовослужбовців літнього призову 1941 року вижили тільки 3%.
Загальні демографічні втрати України — з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими — становлять не менш ніж 14 млн осіб. З 41,7 млн людей, які до війни жили в УРСР, у 1945 році залишилося тільки 27,4 млн.
Українці за кількістю Героїв Радянського Союзу, які здобули цю нагороду у "Великій Вітчизняній Війні", посідають друге місце після росіян (росіян – 7998, українців – 2021). З 15 фронтів, що діяли під час війни, понад половину очолювали маршали та генерали українського походження.
Серед них генерал армії Йосип Апанасенко, генерал-полковник Михайло Кірпонос, Маршал Радянського Союзу Семен Тимошенко, Маршал Радянського Союзу Андрій Єременко, генерал армії Іван Черняховський, Маршал Радянського Союзу Родіон Малиновський, генерал-лейтенант Федір Костенко, генерал-полковник Яків Черевиченко.
Близько 2,5 млн українських воїнів нагороджено орденами й медалями, званням Героя Радянського Союзу було тричі відзначено льотчика-винищувача Івана Кожедуба – найрезультативнішого аса антигітлерівської коаліції, який збив 62 німецькі літаки. З 115 двічі Героїв Радянського Союзу 32 є українцями або народжені в Україні.
З чотирьох Героїв Радянського Союзу й водночас повних кавалерів ордена Слави — двоє українців. Зокрема льотчик-штурмовик Іван Драченко, який потрапив у полон і втратив око, але повернувся до строю та громив нацистів до перемоги.
А також Павло Дубинда, моряк і розвідник. Улітку 1942 року його зрадницьки покинули разом з тисячами солдатів і матросів у Севастополі. Він потрапив у полон, але втік з нього й від 1944-го знову воював. За мужність і героїзм здобув три ордени Слави та Золоту Зірку Героя.
Близько 4 тис. бійців – представників 43 національностей – ушановано званням Героя Радянського Союзу за мужність та відвагу в боях на території України.
Також нагадаю, що групою, яка підняла над Рейхстагом у Берліні Прапор Перемоги, командував українець Олексій Берест. А командиром 756-го стрілецького полку, що штурмував Рейхстаг, був Федір Зінченко, Герой Радянського Союзу – саме він також став першим комендантом Рейхстагу.
Ще одна напівзабута сторінка участі українців у війні – це робота в тилу. Під час евакуації з України на схід було забрано близько тисячі найкращих промислових підприємств, які після війни не повернули до рідних міст. Ці підприємства стали основою створення військово-промислового комплексу в східній частині СРСР у післявоєнні роки.
Серед найкращих зразків озброєння радянської армії – танк Т-34, який створили в Харкові перед війною. Його масовий випуск на Уралі в роки війни став можливим завдяки технології електрозварювання, розробленій під керівництвом академіка Євгена Патона, засновника славетного Інституту електрозварювання.
Тому коли "за порєбріком" кажуть, що перемогли б і без України, це є безглуздою брехнею.
Ми маємо чим пишатися, тому не варто віддавати перемогу над нацизмом минулого сьогоднішнім нащадкам нацизму, відродженого в Кремлі.
Знищений росіянами будинок українського ветерана "Великої Вітчизняної Війни" в Макарові
