До початку повномасштабного вторгнення життя Юрія, військового з позивним «Кальмар», не було пов’язане з війною — хоч він і відслужив у радянській армії, та потім життя пов’язав із приватною компанією, де ремонтував автомобільні двигуни. Журналістам «Вчасно» чоловік розповідає, що більша частина його життя минула у Харкові. Жив він і в Криму, але саме місто на північному сході стало для нього домом. Звідти і був мобілізований, а тепер у складі Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони він є одним з керівників підрозділу та проходить із бійцями найгарячіші ділянки фронту.
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
«Я прийшов по мобілізації у Харкові - на початку повномасштабного вторгнення не зміг піти через проблеми зі здоров’ям, а вже влітку, в червні, коли ці проблеми вирішив і став придатним — пішов служити. Зараз я вже понад рік в армії. Бойового досвіду в мене ніколи не було до того. Хоч я й 5 років прослужив в армії СРСР. Весь досвід прийшов тут, на війні», — розповідає військовий.
«Ті, хто жив за часів СРСР, справді не зовсім розуміють позицію України»
«Кальмар» зауважує: серед його знайомих достатньо й людей із проукраїнською позицією, й тих, хто не розуміє війни. Більшість людей із другої категорії - вихідці з СРСР, які звикли до тієї моделі існування. Тож для них боротьба за суверенітет суперечить звичній «схемі», де всі об'єднані в одне ціле. І, на жаль, навіть розпад Радянського союзу не сильно вплинув на зміну свідомості цих людей.
«Багато хто не поділяє позицію України, хто служив в армії часів СРСР, бо в них засіла в голові та пострадянська модель. Після неї вони інше просто не розуміють. І це так — старше покоління через призму пережитого просто не розуміє того, що реально відбувається. Я теж не відразу це зрозумів. Усвідомлення приходило поступово — через інформаційне поле, спілкування з колегами, друзями… Та й навіть тоді все було складно. У моїй родині всі сходяться на думці, що все, що сталося після 24 лютого 2022 року — це виходить за будь-які межі. Те, що рф напала на суверенну Україну — це ницо і неприпустимо. Але я до цього прийшов не з самого початку війни — ще у 2014 я не розумів того, що відбувалося, і не мав такої позиції, як зараз», — відверто пояснює командир роти Донецької тероборони.
«Злом свідомості» для Юрія стався дещо пізніше — як він сам каже, «в чергах і на холоді» через напад росії.
«Коли твої рідні, друзі втрачають своїх близьких — це сильно впливає. І це змусило задуматися»
Більша частина знайомих і друзів «Кальмара» прийняли його рішення — і щодо позиції відносно рф, і щодо рішення йти у військо та воювати за Україну. Однак лишилися й ті, хто скептично поставився до бажання піти служити.
«Я не можу їх засуджувати за те, що вони мене не зрозуміли. Але я дорослий чоловік і маю право самостійно ухвалювати рішення. Мене ніхто не змушував, я сам цього захотів. Можливо, є люди (я здогадуюсь), які, як і я, змінили свою точку зору про все, що відбувається. Можливо, частково й через мене вони пішли воювати. Я можу про це лише здогадуватися», — пояснює Юрій.
«Я здивований нашою молоддю — що вони у свої роки добровільно пішли воювати, хоча їм треба жити свої найкращі роки»
У нашій розмові «Кальмар» зауважує, що для того, аби бути командиром роти, недостатньо просто мати звання. Насамперед для якісного виконання завдань і злагодження в роті йому довелося стати авторитетом для інших. Особливо зважаючи на те, що серед його побратимів — багато молоді, які ментально значно відрізняються від старшого покоління вояк.
«Я приємно здивований нашою молоддю. Чесно кажучи, ніколи не думав, що така велика кількість хлопців і дівчат готові й можуть виконувати бойові задачі й готові віддати за це життя, що вони підуть добровільно служити у свої роки. Це складно розуміти, бо вони не повинні цього робити — у них ще все життя попереду, і їм потрібно не жертвувати собою й не йти в бій, а жити свої молоді роки. І щоб керувати таким колективом армійським — треба мати набір якостей, зокрема й стати авторитетом. Не зірки на погонах, ні посада не додасть поваги. А лише треба заслужити повагу своїх підлеглих. Хоча чи думав я взагалі, що піду на війну й керуватиму ротою? Та ні, звичайно.
Але особливість нашої бригади — в тому, що наші хлопці й дівчата не втекли зі сходу, зі свого дому, вони тут лишилися воювати за свої доми. І в результаті ми всі повертаємо свої будинки, у нас немає інших варіантів. І нам усім найтяжче зараз звикнутись із тим, що ми далеко від своїх рідних. Оце справді найважче — бути далеко від своїх дітей, коханих… Це значно важче за побутові умови. До останнього ми можемо звикнути, перебувати у будь-яких умовах у сніг, дощі й бруд«, — каже військовий.
Юрій зауважує: якими б сміливими не здавалися воїни — їм страшно. Страшно й командирам, і солдатам — усім, хто цінує життя своє та побратимів. Однак він пишається своїми хлопцями та дівчатами — бо переважно всі мають внутрішній стержень, який не дозволяє їм спасувати й відступити.
«Певний час ми перебували в доволі комфортних умовах і якийсь період не зустрічалися віч-на-віч зі справжньою війною на полі бою. Те, що ми бачили у телевізорі, насправді дуже відірване від реальності. Тому цей момент істини, коли ти зустрічаєшся зі справжньою війною — він визначальний. Я не можу приховувати цього — звісно, що мені, нам взагалі - страшно. І тоді було страшно, раніше, й зараз, і буде так само страшно попереду. Але з часом до цього звикаєш. Хоча в перші хвилини новим бійцям буває настільки страшно, що інколи вони можуть завмерти, можуть навіть відмовляються виконувати свої бойові завдання. Це ж жива людина. Але якщо боєць адекватний, чоловік всередині має внутрішній стержень — він знайде в собі сили перебороти страх і піти вперед. І це стосується і молоді, й старших воїнів — у них однакові реакції», — каже «Кальмар», знизуючи плечима.
Військовий зауважує: інколи його дивує, як під час бою себе поводять побратими. Деякі прийшли в армію й зустрілися з багатьма страхами, зокрема й зі страхом загинути, піти в бій тощо. Однак за період війни вони змогли себе переналаштувати — і це викликає повагу.
«Я гордий за те, що в мене у роті є бійці, які на початку взагалі боялися виходити на бойовий нуль. Для них це було просто нереально важко. А зараз вони це роблять краще, аніж підготовлені військовослужбовці. І на них можна покластися, повністю довірити своє життя. Це захоплює. Бо успіх виконання будь-якого бойового завдання залежить від впевненості й довірі тих. хто з тобою поруч. У таких умовах будь-який воїн проявляє себе по-різному. Але головне для мене, як для командира роти — розуміти один одного з напівслова й довіряти. Бо в бою немає можливості прорахувати, як поводитиме себе та чи інша людина. Ти просто маєш бути впевнений, що твій побратим тебе прикриє, буде поруч. коли це знадобиться, прийде на допомогу», — зауважує Юрій.
«Ніколи не можна недооцінювати того, хто стоїть навпроти тебе в бою»
«Кальмар» зауважує. що одне з головних його правил як командира роти — ніколи не недооцінювати ворога. Потрібно бути завжди готовим, що він буде сильніше, краще, більше підготовлений, аніж ти.
«Мій перший вихід на нуль був… неоднозначним за емоціями. Тоді допомогло бажання протистояти ворогу за будь-яку ціну, вистояти. А це доволі важко — коли навколо прилітають міни, все розривається, а навколо бачиш поранених чи убитих побратимів — це шалено страшно. Але якщо є внутрішнє бажання перемогти — то навіть через це йдеш далі, піднімаєшся і знову йдеш вперед. Але при цьому треба оцінювати супротивника — і ніколи не недооцінювати його.
Не можна вважати, що ворог дурніший за тебе. Краще вважати, що він навпаки хитріший і має набагато більшу матеріально-технічну базу, аніж ти. Але й це не повинно тебе зупиняти в боротьбі«, — каже «Кальмар».
Військовий зауважує: зараз в Україні є все для її перемоги. І найголовніше — це люди: на фронті й у тилу, за яких і воюють.
«За що я люблю Україну? Це те саме, що запитати, за що ти кохаєш свою дружину. Я просто її люблю. Це небо, ці степи, ліси», — каже Юрій.
