Коли у 2014 році на Сході України почалася російська агресія, Владиславу було лише 12 років. Хлопець був змушений зростати в атмосфері тотальної пропаганди та постійних загроз. Однак зміг вирватися з окупації через багато років.
Ілюстративне фото "Донбас СОС"
Намагаючись дістатися вільної частини України, 21-річний Владислав випробував, здавалося б, усі можливі варіанти. І у той момент, коли хлопець майже впав у відчай, отримавши відмову від різних інституцій, він написав команді Донбас СОС. Про життя в окупації та непростий шлях на волю — читайте у матеріалі громадської організації.
Шкільне життя
Владислав родом з селища Шахтарського району, що на Донеччині. Коли почалася російська агресія, йому було 12 років. У рідній школі він закінчив шостий клас, але піти у наступний не встиг: під час бойових дій приміщення навчального закладу було зруйноване. Тому все подальше шкільне життя хлопчина проводив у школі міста Сніжне, щоранку сідаючи у рейсовий автобус.
«Спочатку увесь процес навчання був вкрай неорганізований, багато родин та викладачів виїхали, хтось був у процесі евакуації, — згадує Владислав. — Що вже казати про навчання, коли просто знаходитися на вулиці було небезпечно. Але школа майже одразу поміняла мову навчання — тож, до 12 років я навчався виключно українською, а з вересня 2014 всі предмети викладалися російською».
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Владислав згадує, як у школі з’явилися підручники та література, яку привозили з росії. З кожним роком ситуація ставала все більш однозначною. Хоча багато вчителів були налаштовані патріотично, деякі відверто не погоджувалися з «освободітєльной» місією окупації, через певний час вони відчули тиск з боку адміністрації та «правоохоронних органів». І незгодних ставало усе менше і менше. Школу заполонили різноманітні заходи, які зосереджувалися на російських наративах, постійно апелювали до «великої перемоги росії» у Другій світовій війні.
Владислав зізнається, що спочатку прийняв цю пропаганду за правду. Бо підліток опинився у вирії справжньої війни: відчував на собі наслідки бойових дій, бачив руйнування та смерті, водночас не мав альтернативних джерел інформації. Батьки хлопця перебували в стресі, він пояснює, що вони усе життя трималися за землю, то й з приходом чужинців не змогли від неї відчепитися. Під час найактивніших боїв у рідному селищі родина виїхала до рф, але дуже швидко повернулися додому.
«Я був свідком падіння Боїнгу влітку 2014… На власні очі бачив падіння, уламки, трупи. У мене навіть є знайомі, які бачили пускову установку, звідки стріляли, — зізнається Владислав. — Але тоді не було якоїсь суспільної думки, люди відверто боялися навіть спілкуватися на такі теми один з одним. І цю діру заповнювала російська пропаганда. Але на вулиці можна було зустріти людину, яка казала, що під Україною нормально жили — не було руйнувань чи обстрілів, було звичайне мирне життя. І кожного разу мене це чіпляло…», — розповідає хлопець.
У 2015 році Владислав потрапив у дитячий табір до росії: батьки не мали можливість відправити дитину на відпочинок, і такий варіант літнього дозвілля їм здавався непоганим. Владислав згадує, що пропагандистське навантаження у таборі було ще більшим. Діти з окупованих регіонів та російські разом слухали «Любе» та вчили різні вигуки про те, що все тепер росія.
Вибір без вибору
Власну думку, яка відрізнялася від батьківської, він усвідомив десь у 16 років: хлопець цікавився додатковою інформацією і відчував незручність знаходження в окупації. Але самостійно розв’язати цю проблему він не міг — виїхати на підконтрольні території Україні батьки боялися, бо треба було перетинати лінію фронту.
«У 14 років я не отримав український паспорт, як усі мої однолітки, що проживали не в окупації. Для цього було потрібно, щоб зі мною поїхали батьки, а у нас не було грошей на таку поїздку. А ще у моєму інформаційному полі було багато свідчень про неприємний досвід перетину КПВВ. Ми б, може, й хотіли, але боялися — щоб дочекатися паспорта, треба було цілий місяць там жити. А потім повертатися — у маленькому селищі „влада“ точно б захотіла дізнатися, навіщо мені український документ», — каже Владислав.
Вже тоді хлопець розумів, що атестат, який йому видала сніжнянська школа — не зовсім-то й документ. Водночас серед випускників проводили активну агітацію щодо вступу в російські навчальні заклади. Усіх, хто вчився вище середнього, тягли до росії: організовували автобуси для поїздки на іспити, дозволяли здавати їх навіть на окупованій території.
«Я не хотів туди їхати, тому вступив у Донецьк, в один з технічних вишів. Тоді я не знав про можливість вступати в українські навчальні заклади, нам не говорили, не радили. У ті роки це було доступно тільки тим, хто міг дозволити собі закінчувати українські школи екстерном та здавати ЗНО, а для нашої родини це було матеріально складно», — пояснює хлопець.
Спроба вирватися
Владислав провчився у Донецьку два з половиною роки. Каже, пропаганда — всюди, де б ти не був. Щоб заполонити змістовну порожнечу, в окупованих містах намагалися агресивно «помічати» територію: прапори в кольорах «народних республік» зобов’язали вішати навіть на дрібних торговельних точках.
«Серед викладачів багато хто не мав проросійських поглядів, але у всіх були свої причини не виїжджати. Тільки п’ята частина — ідейні, а іншим або індиферентно, або можна було почути й певні проукраїнські меседжі. Але пропаганда зверху була потужна: всіляких військових тягали на виховні години, фактично, у дворі навчального закладу була військова частина. І мітинги усілякі…».
Але діватися Владиславу не було куди: він не мав грошей, щоб виїхати, так й не було місця, куди б він міг виїхати. Але зробити це він все ж ризикнув — на початку лютого 2022 року, ще до початку повномасштабної війни.
«У Донецьку увесь лютий йшла масштабна мобілізація. Що буде велика війна, неможливо було не відчути. Люди зі зброю рекрутували чоловіків прямо на вулиці. Могли висмикнуті та забрати на фронт навіть без документів, — розповідає Владислав. — Я мав російський паспорт, але навіть це не давало можливостей виїхати. І тут мені пощастило — далекий родич, який влаштувався у місцеву поліцію, допоміг мені втекти до Казахстану. Я шукав країну, де є українське посольство».
Але отримати допомогу у поверненні до України у посольстві не судилося. Він мав свідоцтво про народження, копії українських паспортів батьків, чинний ідентифікаційний номер. Але у посольстві не захотіли занурюватися в це питання і відмовили Владиславу у допомозі.
Несподівана допомога
Хоч в Україні вже йшла велика війна, хлопець мріяв повернутися на Батьківщину. Усі, хто чув про його бажання, лякали та відмовляли. Але Владислав шукав варіанти.
«До «Донбас СОС» я написав, коли отримав відмову від посольства в Казахстані. До цього писав до різних приймалень міністерств, в одному, наприклад, запропонували оформити посвідку на повернення. Але для цього на той момент потрібні були люди, котрі на території України цим би займалися — в мене таких не було. А на «Донбас СОС» несподівано відповіли, що я можу перетнути кордон у Білорусі та команда готова інформаційно супроводжувати на всіх етапах, — розповідає Владислав.
І він, каже, поставив все на «зеро»: взяв квиток на літак в обхід рф. І досі дивується, що йому вдалося не потрапити в халепу на території Білорусі. Бо був свідком того, як поліція на вокзалі ретельно перевіряла документи, бачив, як людей арештовували. Зізнається, що було страшно.
«Добратися до того пункту теж було не просто: я мав багато пересадок, їхав різними видами транспорту. Білоруські прикордонники викликали СБ, а ті почали дуже прискіпливо опитувати, обшукувати, лякати мобілізацією в Україні, навіть казали, що здадуть до ФСБ росії. Але врешті решт, пропустили, — згадує Владислав. — Думаю, це була спроба зламати, щоб я означив свою позицію. Запитували про різне — інфраструктури, якісь інші чутливі теми. Але я стояв на своєму — „не все так однозначно“. Для них я тримався легенди, що маю пораненого цивільного брата, якому потрібна моя допомога. Вважаю, з мене непоганий актор вийшов».
На українську територію Владислав потрапив майже у комендантську годину. Там теж його ретельно опитували — і прикордонники, і поліція, і представники СБУ України. Тут вже він, зізнається, не став прикриватися легендою — розповів про те, що спонукало виїхати з окупації.
Його російський паспорт навіть не був внесений в перелік документів — цей папірець, котрий окупанти змушують отримувати мешканців захоплених територій, Україна вважає нікчемним. А вже на Франківщині, де його прихистили родичі друга, Владислав зміг оформити український паспорт. Для цього йому організували відеозв'язок з родичами, що знаходяться в окупації й можуть підтвердити його особу. Але це були не батьки… Вони не підтримали рішення сина і в них, як каже Владислав, непрості стосунки.
Поки хлопець не має чітких планів: відновлення документів забрало багато часу та сил. Зараз він планує стати на військовий облік та поїхати до міста, щоб знайти роботу. На малу Батьківщину хоче повернутися виключно після деокупації. Але зізнається, що зараз це вже не є пріоритетом його життя. Бо відчуває, що почався новий етап, в якому він нарешті може почуватися комфортно та чесно з самим собою.
