Київський літописець каже, що його земляки поляни (так називалося плем’я слов’ян, що мешкали на теренах сучасного Києва) були тихими і покірними, і шлюбні звичаї мали.
«Не ходить жених по невісту, а приводять її ввечері. Наступного ж дня приносять, що за неї дадуть», – згадує автор Докудрами.
Уже західніше, на території сучасної Житомирщини, мешкали древляни. Казали, що жили, мов звірі, вбиваючи одне одного. А на півночі – звичаї радимичів та в’ятичів, а також сіверян (частково землі сучасних Чернігівщини та Сумщини) були схожі з древлянськими:
«Жили вони у лісах, не знали сімейних відносин. Молоді люди сходилися на ігрища поміж селами. Хапали собі жінку хто з котрою умовився і жили без обряду. Так мали по 2 і по 3 жінки».
Київські та волинські слов’яни здавна ховали мертвих. Вони вірили, що людське життя триває і після смерті. І що померлі можуть з’являтися поміж живими. Тому пишним похованням намагалися задобрити покійника.
Поховання у полян
У слов’ян була поширена родова помста. А жінки ходили у військо
«Мати змалечку вчила дітей захищати честь роду і бути непримиренними ворогами до кривдників. Слов’янки інколи ходили на війну разом з чоловіком або батьком. Так, 626 року під час облоги Константинополя поміж убитих воїнів-слов’ян греки знаходили і жінок».
Слов’яни ідуть у військо
А ще кажуть, що бранців або своїх невільників слов’яни не дуже силували до роботи. За певний час- або пускали на волю, або приймали до своїх громад, як вільних людей.
Чужинців вражала привітність і гостинність слов’ян, їх вільнолюбство і мужність у бою.
«Слов’яни – люди відважні і войовничі. І якби не було незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їх силами не міг би боротися ні один нарід у світі», – наводить слова арабського письменника український історик Іван Крип’якевич.
