Фото: МОЗ України
Батьки Еміна, коли були студентами, вчилися в Маріуполі й лишилися там жити. У 2014 році вони повернулися в Азербайджан, а хлопець залишився — сказав, що «це його земля», розповідають історію маріупольця у Міністерстві охорони здоров’я.
На початку повномасштабної війни воїн відправив дружину з донькою до Польщі, а сам, нічого їм не сказавши, пішов у військкомат. Його не взяли через «донецьку прописку» і, можливо, кавказький типаж. Вирішили, що він невмотивований.
З новою хвилею мобілізації Емін Ібрагімов знову пішов у військкомат. Тоді йому нарешті повістку і навіть запитали, куди хоче. Захисник каже, що для нього рішення піти воювати було однозначним.
Важке поранення маріуполець отримав у Роботиному на Запоріжжі.
«Коли мене евакуювали, нога висіла на жилах», — пригадує чоловік. Він додає: переконаний, що вижив — лише завдяки тому, що йому швидко надали меддопомогу.
Коли заживала кукса, психічний стан воїна надломився. З бійцем працювали психологи. Зараз же Емін посміхається — каже, що його тішать навіть звичайні речі. І додає: раніше думав, що простіше вмерти, аніж втратити кінцівку. Але зараз все ж резюмує: і з одною ногою — «нічого, нормально».
На тепер у маріупольця є три заповітних бажання: навчитися їздити на мотоциклі, відкрити власну кав’ярню й подорожувати з сім'єю Європою.