Сьогодні продовжу розмову почату у цій статті. Хоча, якщо дослідити увесь архів ІС, то стане зрозумілим, що кожен з матеріалів, це продовження розмови, початої у 2014-му році. Це не тільки моє бачення війни, окупації, це не просто фіксація сьогодення, це постійна розмова, як з тими, хто вміє думати, аналізувати, так й моє намагання достукатися до ексземляків, які здебільшого живуть емоціями та пропагандистськими кліше, які отримують щодня з телебачення та кабінетів колабораціоністської влади.Я
З початку війни мої дописи були попередженням. Саме так. Попередженням! Бо я, як й багато проукраїнських громадян Сходу, намагалася попередити любителів ковбаси та сталіна про те, що буде, якщо вони побудують отой самий "руський мир" на теренах Донбасу.
Ви думаєте ми не казали "росія закриє усі шахти, бо вони не рентабельні"? Казали! Наводили приклади фінансування шахт Донбасу з Державного бюджету України, наводили приклади пільг та зарплат у різних регіонах для різних професій, щоб бачили, що насправді, незважаючи на задекларовану рівність, шахтарів виділили законодавчо у елітну касту, яка має соціальні переваги над рештою населення. Ми приводили, як приклад, життя у Ростовській області, де закрили усі шахти, а шахтарі не мали й не мають жодної преференції від держави.
Ми приводили приклад життя у будь-якій на вибір з інтернету російської деревні чи міста росії. Навіть у шахтарських чи нафто-газо-золото-алмазо-видобутних регіонах. Ось, кричали ми, дивіться, як живуть люди в омріяній вами, вигаданій вами країні-мрій, без доріг, без інтернету, без роботи, без газу, без туалетів, без лікарів, без цивілізації.
Ми приводили тисячі прикладів з життя отої омріяної мешканцями Донбасу "країни-мрій", бо ж про росію та життя там, тоді усі розповідали щось казкове: людям там усе безкоштовно, великі зарплати, великі пенсії, нано-технології, супер-медицина, яка лікує безкоштовне усі хвороби, супер-нано-технологічні війська, які боїться само НАТО, зв’язки з неземними цивілізаціями та використанні їх технологій, але найголовніше, що на росії усі багаті, здорові, щасливі, бо там немає олігархів та влада все робить для людей, бо так показують у телевізорі.
Нас не слухали. Більш того, ці розмови викликали агресію у критичної більшості народу Донбасу, який свято вірив у свою мрію "пожить па-багатому в россии". Їм здавалося, що ми хочемо забрати в них ось цю мрію, можливість. Це, звісно, викликало агресію. Більш того, ці мрійники одразу відносили усіх, хто критично чи негативно оцінювали життя на росії до ворогів й вбивали. "Или будет по нашому, или никак" – ось це у 2014-му горлали повсюди.
Тоді на Донбасі було популярно казати "все будет Донбасс". Хто це пам’ятає? Майже ніхто! Навіть самі донбасяни забули це гасло. Саме тоді, у липні 2014-го, коли я у місті Свердловськ Луганської області почула цей меседж від триколорадного натовпу земляків, я написала у ФБуці- Все буде Україна! Цей вислів знають мільйони людей.
Чому так? Тому що треба було у школі вчити історію. Бо країни з фундаментальною, тисячолітньою, віковою, глибинною історією живуть вічно. Україна була до срср й залишилася Україною після розпаду срср, а росія, це вигадана назва маленької федеративної республіки (рсфр), уламку срср, що так й не зміг стати незалежним та самостійним, бо нінащо не згоден, окрім як сидіти в когось на шиї.
От про "сидіти на шиї" ми теж казали, тоді у 2014-му, коли намагалися врятувати свій край від біди. Як москва забирала з регіонів усе, як на Донбасі був вічний дефіцит усього, як "в закрома родины" забирали врожай працьовитих українців, як селянам-рабам, не давали паспортів, щоб не тікали у місто, як платили трудодні. Нагадували, як у 1991 році шахтарі Донбасу кричали "мы не хотим кормить москву".
Та багато чого казали. От зараз багато хто з нас відчуває себе "кассандрою", тому що майже усі негативні прогнози стосовно життя Донбасу під керівництвом москви справдилися. А ось жодна мрія донбасян – ні.
Зараз саме про це ми кажемо тим, хто там на Донбасі живе в ОРДЛО, вважає себе "новоросом" чи "республіканцем", чи навіть "громадянином росії": як же так, а, як так сталося, що усі негативні пронози життя по руські справдилися, а ось жодна мрія пожити по руські, па багатому – ні? Жодної відповіді. Ну, окрім того, що "Украина виновата". Тобто шахти в ОРДЛО закриває росія, а Україна винна. Отака в них логічна логіка!
Але сьогодні не про економіку та якість життя в ОРДЛО. Про це написано дуже багато. Як й про той феномен, що чим гірше живуть донбасяни, тим більше вони кричать про те, що завжди мріяли саме так жити. Сьогодні я хочу поговорити про те, як й чим закінчиться цей фарс по донбаські.
Якщо чесно, то там усі про усе знають, розуміють, але продовжують гру у "спорчений телефон". Пам’ятаєте була така у дитинстві. Роблять вигляд, що нічого такого не відбувається, притримуються однієї лінії поведінки та обґрунтування життя. От, наприклад, на днях у Свердловську (після декомунізації Довжанськ) вели прийом ростовські лікарі, то черги були такі, як в срср у мавзолей. Чому? Бо у місті майже не залишилося кваліфікованих спеціалістів. А ось 2014-го з Ростовської області їхали до нас, а Довжанськ це прикордоння, не тільки лікуватися, а й за продуктами, ліками, товарами. Що цікаво, на Ростовщині про це згадують, а ось у ОРДЛинщині – ні, мовчать, шиплять, як хтось згадає.
Отак само робили вигляд, що нічого не відбувається та повторювали російську пропаганду у 2014-му. Бачили усе на власні очі, але казали те, що хотіла почути росія. Наприклад, про обстріли. Ми, прикордоння, то бачили звідки по нам стріляють, з території росії, частіше за все це було Гуково. Або, як росіяни разом з місцевими колаборантами (ополченцями) вели обстріл міста та частин ЗСУ, що намагалися вийти на кордон.
Ось, наприклад, гаубиці стояли на териконі шахти ім. Свердлова. З них гатили по колонам ЗСУ, що йшли на кордон. Це бачило усе місто, тим паче мешканці селища 1-2 Свердлова над головами яких летіли снаряди. Як би тоді хоч один український танк відповів, не було б й мене, бо ми якраз жили у тому густонаселеному селищі. Але усе місто гуло – "это Украина по нам стреляет" й підморгувало "ополченцям", які спускалися з того самого терикону.
Ми тоді казали, що це колись повернеться до них. Ось ця брехня, ось ці гаубиці посеред міста. Й вони тоді будуть волати про захист, кричати про те, що це погано, ставити зброю на дах школи чи житлового будинку. З нас сміялися. Що ж…
Наразі ОРДЛО – це велика, величезна територія зброї. Ну, мінні поля, це окрема пісня. Я про інше. Усі закриті підприємства, цеха, заводи, шахти, це склади зброї.
Ось ці закриті на цей час фабрики. Заводи, шахти, вони усі працювали на 2014- й рік. Вони закрилися під час окупації. Їх обладнання було вивезено під час окупації. Їх працівники втратили роботу під час окупації. Так, на думку донбасян в цьому теж винна Україна, бо як би вона не опиралася, як би вона впала на коліна перед росією… Але не будемо про це. Я про зброю.
Там в ОРДЛО ще не дуже розуміють головного: війна, це гра в яку грають вдвох. Тобто там думають так, як більшість росіян: росія має право стріляти, Україна – ні.
Тому там з подивом відкривають, увага, на 9 рік війни той факт, що Україна може наносити удар по військовим об’єктам, складам зброї, ремонту військової техніки на окупованих територіях та на території росії. Це з пісні "кто 8 лет бомбил Донбас", але ж, знову таки, не про це.
Я про те, що росія думає й робить усе, щоб знищити якомога більше населення. Це був її план номер один, тотальне винищення населення України без поділу на гарних чи не гарних, проросійських чи проукраїнських.
В ОРДЛО за час окупації від рук російських військових чи місцевих колабарантів загинуло, зникло безвісті, зґвалтовано, викрадено здебільшого те населення, що у 2014-му році радо вітало окупантів чи трималося межі "какая разница, какая власть будет".
Зараз територія ОРДЛО це не тільки знищені підприємства, зникли люди, величезні кладовища та захаращені міста. Це ще тисячі гектарів замінованої землі. Це міни, які вбивають та будуть вбивати ще 50 років по закінченню війни.
Взагалі, територія ОРДЛО це на цей час склади зброї. Вони усюди. Закриті дитсадки, школи, підприємства, ФАПи, лікарні, шахти, хлібозаводи, заводи, цеха. Усе, що колись працювало й приносило користь, зараз це просто склади зброї.
Міста промислового краю, це скупчення будинків, які будували при радянській владі, тобто особливо не заморочуючись над архітектурою та дизайном. Спочатку розмічали де буде завод чи шахта, та навколо будували місто. Тому щільна забудова зараз працює на ворога, йому є де ховатися та ховати зброю, але ця щільна забудова вже працює проти мирного населення, бо сусідство з складами зброї чи військовими частинами, це небезпечне сусідство.
