Місцеві, яким пощастило жити (або зайняти квартири українців, які втекли від війни на підконтрольну Україні територію), зауважують: “жити, в принципі, можна”. Головний принцип, щоправда — звикнути до життя без комунікацій і грошей.
Центр — “живе життя”, околиці — виживають
“У центрі міста в людей майже нормальне життя. Світла немає, але до Нового року обіцяють його дати. Газу теж немає, але теж обіцяють скоро почати тестування і намагатися його давати. Зате газові балони можна заправляти.
Води теж немає й не буде щонайменше рік, але людям кажуть, що взагалі центрального водопостачання вже не треба чекати, бо його взагалі не буде. Зате питну воду регулярно підвозять. Ринки ще працюють. Продукти є, гуманітарка теж.
Людей понабирали на роботи. Обіцяють по 25-30 тисяч рублів платити, але поки що не платили. Начебто обіцяють виплатити такі суми після приєднання до росії.
Але стріляють, так, незручно. Точніше обстріли нібито зменшились, але ще прилітає. Знайомий каже, що на днях був приліт на відстані 200 метрів від його будинку, то там згоріли два будинки. А іншого знайомого у Старобільську, коли той їхав на своїй машині, зупинили бородаті. Викинули всіх з машини на дорогу, сіли й поїхали”, — розповідає мешканець Лисичанська, який спілкується з тими, хто лишився під окупацією.
Олексій, теж місцевий, додає: пенсіонерам теж обіцяли захмарні виплати, але максимальні “хмари” — це 7-8 тисяч рублів, які отримують навіть не всі.
“Сміттєвози не їздять, бо на дорогах міни лежать”
Натомість менш життєрадісне життя починається вже на відстані кількох метрів від умовного центру міста. Українці, які через особисті причини лишилися в Лисичанську, зізнаються: багато хто очікував, що хоч тривіальне покращення дістанеться й околиць, але тепер не лишилося навіть надій на це.
“Отже, наше життя — це тепер відсутність комунікацій, грошей, виплат. Комендантська година починається о 21-й годині, вийти нікуди не можна. Якщо не пощастить опинитися на вулиці після дев’ятої вечора — буде дуже погано. Але найгірше, якщо чесно, це все, що стосується води. її майже неможливо знайти. Розвозять по дворах, але лише в окремі, доводиться йти кілька кварталів по неї. Багато теж не візьмеш, бо не можна — просто не дозволяють.
Комунальники нібито працюють, але все прибирається вручну і їм дуже важко. Люди постійно звільняються, бо не витримують, але на їхнє місце приходять інші, бо сподіваються, що будуть платить. Наскільки знаю, ще нікому не платили взагалі, все обіцяють уже після приєднання до рф. Бензину немає, техніка мало яка працює, тільки орки їздять на машинах. От військової техніки дуже багато на вулицях, навіть трофейна, буває, їздить. Колонами.
Сміттєвози не справляються, та й не завжди хочуть прибирати далі центру, бо на дорогах багато мін. Так і лежать, ніхто їх не прибирає. Військовим казали, але ніхто нічого не робить, нікого не присилає прибирать вулиці від мін.
На вулицях багато голодних собак, бігають зграями, інколи нападають, але нечасто. Дуже голодні”, — каже мешканець Лисичанська.
Не краща ситуація й в окупованому Сєвєродонецьку. Там місцеві, щоправда, вже навчилися жити у нелюдських умовах і навіть звикають до них.
