Евакуація дітей з небезпечної прифронтової Донеччини — найбільш гостра проблема сьогодні, яку щодня вирішують рятувальні екіпажі поліції «Білий янгол».
Донеччина — найпекельніший напрям фронту, де щохвилини на території області відбувається щонайменше один приліт. За добу окупанти вистрілюють сотні снарядів, не даючи перепочити нікому — ні військовим, які собою закривають мирних, ні цивільним, які від рашистського «порятунку» понад рік живуть у підвалах. І хоч як це не здається абсурдно, та навіть діти вимушені сидіти у захаращених приміщеннях, звикнувши до звуків вибухів — тому що так вирішили їхні батьки. Ті, які впевнені, що головне — зберегти житло. Водночас на життя власне та своїх дітей вони просто… закривають очі.
31 березня стало відомо, що з прифронтових зон на Донеччині правоохоронці зможуть примусово евакуйовувати дітей — саме тих, які стали невільними заручниками батьків. Під перелік потрапила й Вугледарська громада, в якій ще наприкінці квітня лишалися до 30 дітей. Кожен день для них міг стати останнім, однак завдяки цьому рішенню діти таки отримають шанс на безпечне життя. Проте про таку зміну стало відомо лишень нещодавно. Тому, коли журналісти «Вчасно» потрапили на добровільну евакуацію родини з дітьми, це питання боліло правоохоронцям «Білий янгол» чи не найсильніше.
Встигнути до перших прильотів
Ця ранкова евакуація для поліцейських та журналістів «Вчасно» майже раптова — мешканка одного з прифронтових сіл Наталія, разом із чоловіком та трьома дітьми, лише напередодні, увечері, погодилася виїхати. Доти її тривалий час вмовляли — і навіть під звуки обстрілів вона казала «ні» чи вагалася. Однак, коли черговий російський «дарунок» впав зовсім поруч, родина таки погодилась.
Виїзд із Курахового до села Богоявленка — бажаний якомога раніше, тож о восьмій поліцейські «Білого янгола» вже сідають у бронеавтомобіль. На фоні чути систематичні голосні «бахи» — правоохороонці вже не звертають на ці звуки уваги, перевіряючи, чи є все необхідне в авто.
В машині знайомлюсь із «янголами», які сьогодні вивозять з прифронтового села родину — Андрієм Друмовим та Рустамом Лукомським. Останній — один із засновників «Білого янгола» — підрозділу, який вже врятував тисячі дорослих та дитячих життів .
Дорогою Андрій Друмов пояснює: зараз і Вугледар, і Новоукраїнка — ті міста, де обстріл більш звичний, аніж затишшя. Найближчі до них населені пункти — Велика Новосілка (де дітей, на щастя, вже немає), Вугледар (там ще лишаються родини з дітьми), і Богоявленка, в яку ми їдемо. Там до нашого приїзду лишалися шестеро дітей. Однак небезпеку для родин становлять не лише обстріли, а й погана погода — тому що навіть за їхнього бажання, за умови негоди дістатися до тих сімей буде вкрай важко.
«Якщо до цих трьох діток ми ще можемо дістатись під час обстрілу чи геть поганої погоди (коли машина застрягає в багнюці), то до інших трьох буде надважко заїхати, майже нереально — бо там фактично немає дороги», — пояснює Андрій Друмов.
«Що буде, коли вас вб'є, дитину поранить? Ніхто про це не дізнається». Дорога ціна відмови від порятунку
Тоді, в день евакуації, з Вугледарської громади ще нікого не евакуйовували примусово, оскільки вона не підпадала під критерії, необхідні для такої евакуації. Але правоохоронці зізнаються, вивозили людей і раніше, адже працювали на попередження, знаючи, як змінюється лінія фронту за хвилини.
«Наші хлопці (правоохоронці - ред.) вмовляли сім'ї з дітьми виїжджати. Десь просили, десь впливали емоційно, інколи намагалися вжити профілактичних методів. Попереджали, вмовляли, щоразу пробували знайти нові підходи, щоб люди виїжджали. І так немалу кількість родин таки вдалося вмовити. Маніпуляціями це тяжко назвати, але ми завжди запитували: а що буде, якщо ви чи дитина будете поранені? Що, якщо в цей момент не буде змоги приїхати, забрати вас, або ж взагалі ніхто не знатиме, що з вашою родиною це сталося?» — пояснює поліцейський.
Водночас поліцейські кажуть: ці маніпуляції, розмови та попередження діяли виключно завдяки величезній силі волі та досвіду правоохоронців. Головною проблемою стало те, що в давно небезпечних селах і містах досі лишалися сотні людей, свідомо чи несвідомо наражаючи на небезпеку. І попри бажання поліції врятувати людські життя — у них не було законодавчої бази, яка дала б право на примусову евакуацію. Найбільше боліло за дітей, які навіть просили вивезти їх із підвалів, однак вперте «ні» казали їхні батьки.
«Ці всі спроби вивезти людей наперед, якось їх вмовити — ми це робили на свій страх і ризик. Бо розуміли, що рано чи пізно прилетить, когось вб'є чи скалічить. І це гірше, ніж ризики для мене чи хлопців, які постійно вмовляли родини з дітьми виїхати в безпечне місце», — наголошує Андрій Друмов.
«Дівчинка тримала мене за руку, плакала й питала: «А ви нас точно заберете? А ви приїдете завтра? Обіцяєте?»
Ще одним каменем спотикання на шляху евакуації стала російська пропаганда, яка закошмарила людей майже до втрати свідомості, щойно вони бачили правоохоронців. Окупантські новини стверджують: поліція забере дітей у батьків, розлучить їх, вони більше ніколи не зустрінуться, а що буде з дітьми — невідомо. І біда: люди, які читали російські новини, справді в це повірили.
«Пам'ятаю, ми вивозили одну дівчину. Вона плакала. Закривалася капюшоном, боялася дивитися в очі, бо пропаганда рашиків нав’язала людям, що ми вивозимо їх, аби забрати дітей від батьків. Я заїжджав у Вугледар і, пам’ятаю, там була багатодітна сім'я, яку ми вивезли. То одна дівчина була настільки перелякана — і не лише вона! Боялися мене, хлопців, саме поліцію. Пам’ятаю, я тоді зайшов в одну родину, в другу, в третю. І коли казав, що я їх вивозитиму — діти відразу починали плакати. Ще казав їм тоді: „Не бійтеся, ви будете з батьками, це не страшно“, а вони казали, що ні - їм „десь там у новинах“ розповіли, що дітей вилучатимуть із сімей, забиратимуть у батьків. Тобто в новинах пропагандисти просували таке „попередження“, що коли приїдуть поліцейські - відразу забиратимуть дітей. Я тоді подумав, що, можливо, це якась дитяча байка, яка налякала одну довірливу дитину. Але їхав далі по родинах — і там було те саме! Друга, третя, четверта сім'я з дітьми… Вони всі боялися, що їх розлучать із батьками. Діти плакали навзрид. А батьки намагалися не показувати вигляд, що щось не так, але вони лише при нас більш впевнено почали казати дітям, що їхатимуть теж, що діти будуть з ними. Ця пропаганда сильно впливає на людей. Тогочасний Вугледар був дуже уражений такими новинами», — пригадує Андрій Друмов.
Поліцейські зауважують: новини люди читають в інтернеті - він є, щоправда, лише на останніх поверхах багатоквартирних будинків, які дуже небезпечні. Але й такого доступу достатньо для поширення пропагандистських новин.
«Люди підіймаються, завантажують російські новини, повертаються й розповідають усім, що прочитали. А наші, новини українських ЗМІ, офіційних джерел — вони не читають. Лише російські. Взяти телефон пересічного громадянина, то там не буде серпа та молота, СРСР, „раші тудей“, Скабєєвих тощо. А от там, у прифронтових районах, вони є, там читають новини лише з таких джерел. І якщо місяць дивитися їхнє телебачення, читати їхні новини — то цього буде достатньо, щоб почати думати так, як треба оркам. Звідси й з’являються жахіття дітей про те, що їх заберуть у мами з татом», — наголошують «янголи».
Поряд з тим, поліцейський зауважує: у селах та містах досі лишається вагомий відсоток «ждунів», які були готові дочекатися ракету на свій будинок, аби потім їх вивезли росіяни у «бєзапасний і успєшний Данєцк».
«Вугледар, Богоявленка, Максимівка — люди там або спілкуються між собою, або слухають пропаганду росії. І цією ж пропагандою діляться один з одним у розмовах. І там ми часто чуємо вислів «У натовпу багато голів, але мало мізків». І от приклад: коли там хтось один, так званий «лідер», каже, що все погано, жити немає де тощо — то весь натовп так думає. І їх дуже важко переконати.
У Вугледарі ми врешті-решт евакуювали одну багатодітну родину після дуже довгих вмовлянь. І пам’ятаю, як дівчинка, одна з дітей, взяла мене за руку й запитала, чи ми точно вивеземо її, прям плакала. Плакала й перепитувала: «А ви нас точно заберете? А ви приїдете завтра? Обіцяєте?». То коли я запитав у її матері про причину лишатися у Вугледарі (попри сльози та прохання дитини) — вона тільки після розпитувань мені сказала, що хоче виїхати в Донецьк. Бо була впевнена, що там їй буде краще, бо у неї рік тому там були якісь родичі, які сказали, що там можна жити. А в Україні вона їхати не хоче, бо думає, що тут умови будуть гірші. Але ж у Донецьку води немає, медичного обслуговування, нормальної їжі теж немає. І все одно для неї отією причиною для думки «там краще» було те, що «під боком буде хтось, кого я знаю, бо вони мені сказали, що там нормально», — каже Андрій Друмов, коли евакуаційне авто «янголів» уже наближається до прифронтового села. Це не можна сплутати з нічим — коли посеред дороги зяють вирви від снарядів.
«Ох, ці очі…»
По обидва боки від дороги, якою ми їдемо — згорілі будинки, машини, паркани. Вигоріла земля — тут падав окупантський «фосфор», згорали уламки. У цей час за вікном вже відбуваються прильоти — коли відчиняється вікно, попри шум дороги, чутно вибухи. Головне завдання «янголів» тепер — доїхати по суцільному бездоріжжю аж до хутора, де на евакуацію чекають троє дітей та їхні батьки. Уся родина рік провела на хуторі, майже нікуди не виїжджаючи — цьому допомагала гуманітарка, власний город та магазин, який тут працював — до моменту, допоки його не «денацифікував» ворожий снаряд. Тому тепер тут пустка — ні людей, ні вцілілих будинків, ні тиші. На заваді всього перерахованого — постійні обстріли з усього, що є в рашистському арсеналі.
Коли ми доїжджаємо до двору родини — нас уже чекають. Перше, на що звертають увагу поліцейські - це наймолодша дитина, п’ятирічний Нікіта.
«Ці очі… Ох. Розумієш, чого ми тут?» — кажуть правоохоронці, виходячи з броньованого авто.
А очі в Нікіти — чорні, глибокі. Нібито перелякані, бо він не розуміє, що відбувається, але разом з тим — допитливі: йому цікава велика машина, яка приїхала по брата й сестричку й маму з татом. Лякають великі високі чоловіки у формі та бронежилетах, але вабить переднє сидіння — з великим склом, через яке видно дорогу, дитячий майданчик… і понівечені будинки. Хлопчик стискає свою іграшку і здається, що це — його бронь. Тому за неї він тримається надміцно. «Янголи», помічаючи це, сміються — і саджають в авто дорослих, братика та сестричку Нікіти, самого хлопчика, й наостанок — дві сумки з речами на п’ятьох. Все, що в них лишається з того, початого вдруге, життя.
Однак Нікіта не надто захоплений тим, що сидітиме в мами на колінах. Попереду — високі сидіння, крізь які видно лише частинку дороги. Андрій Друмов сміється й бере дитину на руки — той відразу обіймає великого «дядю». Це викликає сміх у всіх — і нервових батьків, які спакували своє життя у дві сумки, й у поліцейських, які розуміють, наскільки їм важко. На пропозицію поїхати на передньому сидінні, на колінах у «янгола», Нікіта повільно, але впевнено киває - і це, певно, його найвпевненіший рух за кілька хвилин нашого знайомства. Можливо, сміливості додає й вірний іграшковий друг, який разом із хлопчиком «кочує» до поліцейського.
«Я вже тут, а вони нехай їдуть. Я пригляну…»
Уже коли всі сідаємо в авто, пенсіонерка-сусідка, яка проводжає родину, хрестить автомобіль. Каже: «З Богом» і ледь посміхається кутиками вологих очей. Вона тут сама, з найрідніших були ці сусіди. Тепер бабуся лишиться сама — і у своєму будинку, й «на хазяйстві», бо слідкуватиме за майном родини Наталі.
«Може, ви з нами? Чи скажіть хлопцям, коли будете готові їхати, вони за вами приїдуть. Там безпечно, справді. І тихо. Умови теж хороші», — кажу, чуючи, як зовсім неподалік щось вчергове вибухово «приземлилося».
«Та, ні. Я тут. Я сама, тут ходила ж до Наташі, до діток… Тепер дивитимусь за їхнім хазяйством. А вони хай їдуть», — каже впевнено.
Я невесело посміхаюсь й обіймаю її. Маленька бабуся, нижча за мене — з моїми 160 сантиметрами вона здається геть маленькою. Невимовно сумно, що лишається сама. Але ще більш гнітючо — що не їде. Не може чи не хоче, але не їде…
За три хвилини ми вже всі в машині: я, «янголи», місцевий офіцер, Наталя з чоловіком та троє їхніх дітей. Від'їжджаємо, «гойдаємось» усією автівкою по бездоріжжю, і якраз у момент нашого виїзду неподалік починає щось диміти. Поліцейські підказують: «Кудись жахнуло. Щось горить». При цьому звук дороги та розмов в авто повністю перекриває звук прильотів. Хоча «янголи» додають: якщо відкрити вікно чи вийти на вулицю з бронеавтомобіля — буде голосно, бо навколо вже «літає всяке».
«Бога молила, але, мабуть, не почув…»
Проїхати неквапливо доволі великий ділянок дороги неможливо — він прострілюється. Як нагадування цього — згорілі вщент авто та будинки. Подекуди можна помітити обабіч дороги вінки — це ще одне нагадування про те, як цивільні віддали свої життя просто тому, що жили на шляху орків. Дорога, якою доводиться їхати, теж не надто надійна — тими ж стараннями росіян, які бомблять самі дороги. Евакуаційне авто «кидає» з одного боку в бік, проте й діти, й Наталя з чоловіком тримаються за сидіння й невідривно дивляться в лобове скло — таким поглядом, ніби прощаються з місцем, яке було їхнім домом. Уже другим домом, який знову зруйнували росіяни.
«Ми тікали від війни, але вона нас наздогнала. Жили спершу в Мар'їнці, але у 2015 виїхали — все втратили. А потім сюди приїхали. І от, знову їдемо…» — неголосно каже Наталія.
Вона з дітьми уже бігла від так званих «асвабадітєлєй». Просила в бога, щоб більше не довелося їхати, тікати, рятуватися під обстрілами. Хтось не почув — тож тепер вона вимушена проїхати вже пів тисячі кілометрів, аби таки врятувати життя своїх дітей. Вже там, за кілька областей від Донеччини, вони зможуть жити: знову спілкуватися з однолітками, вчитися у школах, не чекати мінних, ракетних чи фосфорних обстрілів.
«Нікіта цього року в перший клас лише піде, йому шість буде влітку, а в селі б він не зміг вчитись — інтернету немає, зв’язку. З Дашею ми намагалися вчити уроки — їх надсилали вчителі, а ми робили самі. В онлайн-форматі не навчалися, бо в селі з 30 вересня інтернету геть немає. А тепер діти в школу підуть, з дітьми гратимуться. Бо тут же нікого не було — тільки ми, й сусіди-пенсіонери», — розповідає Наталія.
Родину, яку «Білі янголи» вивезли, направляють у Черкаську область — там для Наталії, її чоловіка та трьох дітей підберуть комфортні умови для життя. Сама жінка зізнається: не уявляє, що і як буде, але сидіти на хуторі більше не може — якщо до неї вже почали долітати касетні снаряди, отже, більше жити окупанти не дадуть.
Сама Богоявленка «всіяна» руїнами — раніше на їхніх місцях були магазини та житлові будинки, навіть транспорт — громадські автобуси, приватні буси та автівки. Натомість зараз — руїни та лише обпечений вогнем метал. На полях — вирви глибиною в щонайменше метр. Також — «прильоти»: міни, «стволка», фосфор, газ, ракети… Як кажуть самі поліцейські: «Тут є все». Життя тут, як і в сотнях прифронтових міст і сіл, зупинилося — і невідомо як та коли відновиться. Завдяки тим самим «асвабадітєлям», від яких і рік тому, й нині тікають сотні тисяч людей. Але дехто, попри все, лишається — як та бабуся, яка тепер лишилася за десятки кілометрів сама…
«Іноді кажуть: „я вам хату стерегтиму“, а потім ми приїжджаємо й фіксуємо поранення, несумісні з життям»
Помічаючи мій погляд на бабусю, ще коли ми від'їжджаємо, Рустам Лукомський киває: сумно. Але це — реальне життя і вибір, які люди ухвалюють всередині себе. Хоч для нас цей вибір неправильний, ухвалити його було нелегко. Але ще важче — зважитись виїхати, покинувши у Богоявленці усе життя.
«Тут люди під обстрілами до останнього. Буває, приїжджаємо на евакуацію, і їдуть всі члени родини, окрім старенької матері. Вони їдуть, а вона — ні в яку: «Я для вас буду хату стерегти». І от вона стереже, але до поранення, яке отримує. Коли ми приїхали — бачимо, що травми несумісні з життям. Уламкові поранення, у спині розміром з кулак — дірка від уламка, відірвані частини тіла… Людини немає. І це, на жаль, не теоретична ситуація, а та, яка сталася насправді.
А ще пам’ятаю, як ми мали евакуювати жінку, в якої хата після орківського обстрілу поганенька. І от ми приїхали, в хаті вікна побиті, нікого немає. У дворі пусто, по сусідах пройшлися — немає її. А потім ми дізнаємося. що вона вже на іншому краю села живе. Їй там хату дали. Отак", — з іронічною посмішкою пояснює «янгол», хоч і помітно, що йому геть не весело з цих випадків.
Людей, яких на сьогодні в межах евакуації вивозять «Білі янголи», відправляють за межі Донецької області, в безпечніші регіони. Спершу їх привозять у «Центри незламності», де ті обирають, в яке місто хочуть евакуюватися. Вже на цьому етапі допомагають і волонтери, і небайдужі люди, й військові адміністрації.
«Раптом потрібно людей довезти до евакуаційного потяга в Покровськ — ми шукаємо транспорт, нам допомагають небайдужі. Їх немало. А зараз майже всіх із Вугледару та цієї громади вивозять у Київ чи на Київщину. Умови там — чудові: готельні апартаменти, гаряча вода, світло, газ. Тобто є все те, чого вже й рік немає в деяких містах на Донеччині, особливо прифронтових. І те, що ми розповідаємо людям, де вони житимуть, в яких умовах — це також доволі сильно впливає на них і їхнє бажання виїхати. Але хто їм це розповідатиме? У них пропаганда в новинах, яка діє навпаки й точно не спонукає їхати в безпечне місто «, — наголошує Андрій Друмов.
Коли ми привозимо родину Наталі у «Центр незламності», її вже чекають волонтери. На Черкащині у Смілі, куди вона їде, теж знають, що приїде родина — їм готові й оселя, й усі необхідні пакунки з гуманітарною допомогою: харчі, гігієнічні засоби, медикаменти, чистий одяг та полотенця. Усе, аби був необхідний «трамплін», щоб мати сили бодай трохи відпочити й відчути себе в безпеці.
Такі умови — скрізь, куди відправляють людей поліцейські «янголи». Перепитують, уточнюють, дізнаються — бо знають ціну життя, яке тут покидають люди. На власних тілах та евакуаційних «колесах» пройшли шлях втрат, а зараз щодня роблять надможливе, щоб врятувати людей.
Наостанок, коли ми прощаємося з «Білими янголами», кожного міцно обіймаю. Словами занадто важко висловити подяку та захват від того, які вони та що роблять. Та й слів вони вже почули забагато, тож, можливо, найкращою подякою для них стануть врятовані життя сотень дітей і дорослих, яким вони дали ще один шанс.
