Від ексгумації тіл загиблих солдат до капеланства — мати п’ятьох дітей Людмила Козуб пройшла тернистими стежками війни.
З 2014-го Людмила Козуб з позивним «Тереза» надавала духовну підтримку воїнам у зоні бойових дій на Донеччині та Луганщині. Брала участь у реабілітації та підтримці воїнів, яких звільнили з полону. Займалася ексгумацією тіл загиблих, за що відзначена державною нагородою «Орден Княгині Ольги ІІІ ступеню». А у 2020-ому році її нагородили почесним званням «Мати-героїня».
Людмила Козуб була героїнею фотопроєкту про сильних і незламних «Серце горлиці».
Історія цієї матері п’ятьох дітей, бабусі одинадцятьох онуків, невтомної захисниці нашої держави, здається неймовірною.
Коли після Революції Гідності Людмила приєдналася до добровольчого батальйону «Айдар», її мало хто розумів, часом навіть засуджували.
Вже доросла мамина захисниця Даніела. Фото: з архіву Людмили Козуб
Допитливі односельці чіплялися до її дітей із нав’язливим запитанням: «Навіщо мама пішла на війну?». Тоді найменша донька Даніела відповідала навідріз: «Мама на війні, щоб війна до нас не прийшла».
ПОЛОВИНА РОДИНИ НА ФРОНТІ
На превеликий жаль, війна до нас таки прийшла. Але скільком людям за цей час допомогла ця сильна духом жінка — одному Богу відомо. Завжди була там, де найбільше чекали допомоги, за що отримала позивний «Тереза» (мати Тереза — монахиня, яка присвятила своє життя допомозі бідним і хворим людям — Авт.)
З початку війни Людмила Козуб вислухала сотні сповідей солдат. Тоді вона була капеланкою-волонтеркою. Зараз — головний сержант Збройних Сил України, офіційний військовий капелан з дипломом магістра психології.
Жінка жодного разу не пошкодувала про свій вибір, хоча завжди була проти насильства й війни. Навіть іграшкових танків дітям не купувала. Та Революція Гідності змусила переоцінити все.
«У 2014-ому році, бувши на фронті, я думала: добре, що я тут, а не мої діти. Дякувала Богу за те, що він обрав для війни мене. А коли 24-го лютого почалася широкомасштабна війна мій син пішов добровольцем, чоловік, два мої брати, син і брати чоловіка, — перераховує Людмила з болем в очах. — Тепер я за них молюся. Підтримую добрим словом. Лише той, хто був в епіцентрі війни зрозуміє, підбере слушні слова чи залишить у спокої, коли це потрібно».
СОТНІ БУКЕТІВ «ПРОМІНЯЛА» НА ЗБРОЮ ТА ПОШУК ЗАГИБЛИХ СОЛДАТІВ
До Майдану у неї було звичайне життя: домашні клопоти, виховання дітей і онуків, робота на столичному квітковому ринку. Тоді, пропонуючи покупцям букети, вона легко називала всі сорти троянд. Тепер, так само легко називає всі види зброї.
Людмила Козуб до війни продавала квіти. Фото: з архіву героїні
«Якби мені, віруючій людині, колись сказали, що піду на війну — подумала б, що хтось зі мною безглуздо жартує, — говорить пані Людмила. — Я дітям навіть іграшкових пістолетів й танків ніколи не купувала. Але Майдан змінив все. Не могла сидіти вдома. Допомагала пораненим, збирала гуманітарну допомогу. Мій чоловік помер за пару років до війни. Отож, коли їхала на Майдан — молодших дітей доводилося лишати на старших».
У червні 2014-го року Людмила приїхала на луганську землю, як доброволець батальйону «Айдар», до складу якого увійшло багато активістів самооборони Майдану. Завданням батальйону було патрулювання доріг Луганщини, операції з виведення цивільного населення з окупованих територій, розвідка, звільнення населених пунктів від бойовиків у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України.
Коли мати пятьох дітей пішла на війну, Марина — найстарша донька, взяла всю відповідальність у піклуванні за великою родиною на свої тендітні плечі. Вдома у неї щодня був свій фронт роботи: приготування їжі, прибирання, прання, догляд за дітьми… Але дівчина ніколи не скаржилася, бо знала, що мати робить добру справу.
«На військову форму та всі підручні засоби мені скинулися мої подруги, з якими я торгувала на базарі. Поки добиралася, з кожної станції писала дівчатам повідомлення, сама до кінця не усвідомлюючи, що їду на війну, — пригадує співрозмовниця. — Серце холонуло від думки, що вже за місяць я можу отримати серйозне поранення або взагалі не повернутися живою. А як же діти? Вони для мене сенс життя».
Та сидіти вдома й удавати, що нічого не відбувається було нестерпно, зізнається жінка:
«Коли нас навчали на полігоні стріляти, у мене кілька разів перепитали: ти впевнена, що ніколи не тримала зброї в руках? Я кажу: звичайно, невже б я про таке забула. А вони мені: так ти вроджений снайпер».
За словами Людмили, на війні головне бути дисциплінованим і чесним, а всім нюансам навчать більш досвідчені. До того ж на фронті кожен займався тією справою, яка в нього краще виходила. Спочатку ця тендітна жінка постачала все необхідне до батальйону, а згодом обрала для себе одну з найважчих у психологічному аспекті місій — пошук та ексгумацію тіл загиблих:
«Ми мали бути єдиним працюючим механізмом. Доводилося робити все… Розбита військова техніка, фрагменти амуніції, розкидані по полю. Залпи артилерії й недосипання. Транспорт виходить з ладу, ламаються рефрижератори. Дощ, багнюка і тіла загиблих бійців. Запах смерті… Справді, життя у бойових умовах складне, це постійний стрес. В грудні 2014-го мій організм почав здаватися — стався інсульт, мене паралізувало. Всі тоді казали, що займаючись такою роботою, треба приймати антидепресанти, або хоч п’ятдесят грамів горілки перед тим, як йти збирати загиблих солдатів по шматках. А я людина непитуща й віруюча, гадала, що й так впораюся».
ДУШЕВНІ РАНИ ЛІКУЮТЬ КАПЕЛАНИ
Інсульт, який перенесла Людмила Тереза, не спинив її. Вже за кілька місяців вона встала на ноги й повернулася до своїх побратимів у зону АТО.
Досвід, коли організм не витримав і здався, навчив цінувати кожну секунду спілкування з людиною. Бо будь-якої миті шансу поговорити може не бути, розповідає пані Людмила:
Неймовірні українські захисниці. Фото: з архіву Людмили Козуб
«Після недуги зрозуміла: слова підтримки потрібні хлопцям і дівчатам на передовій так само як сало чи берці. На фронті треба у щось вірити. Вони втомилися й хочуть підтримки. Захисники приходили за добрим словом спочатку, як до матері, потім, як до духовної наставниці».
Найчастіше військові звертаються, щоб поговорити про втрату побратима, ділиться Тереза. А також зауважує: воїнів бентежить ставлення до них в тилу. Їх справді часто не розуміють, коли вони приїжджають додому.
«Наші захисники повертаються іншими людьми. Вони пройшли пекло війни. Їх треба підтримувати, а не відправляти з першого дня на город і вішати на них свої дріб’язкові турботи й проблеми. Ставитися з повагою і вдячністю до військового — це святий обов’язок кожного українця», — наголошує капеланка.
2017-го, отримавши психологічну й духовну освіту, Тереза стала для побратимів психологом й офіційно військовим капеланом ЗСУ. Об’їздила ледь не всю лінію фронту.
Душевні рани лікують капелани. Фото: з архіву Людмили Козуб.
«Військовий капелан — це посередник між світом війни й світом миру. І моє завдання: принести на передову хлопцям мир і показати, що життя триває, а цивільним показати, що йде війна, і про неї не треба забувати, бо хлопці на фронті потребують нашої допомоги».
З 2019-го року пані Людмила служила в Повітряних військах, потім було Командування Сил логістики Генштабу ЗСУ, але вже як цивільно-військовий співробітник у званні головного сержанта. Паралельно проводила молитовні сніданки у Верховній Раді України, як капелан.
Під час молитви в КМДА. Фото: з архіву Людмили Козуб
Коли почалася широкомасштабна війна жінці зробили дві операції. Тепер вона головний сержант в запасі. Сьогодні пані Людмила продовжує виконувати свою місію капелана вже у Київській міській державній адміністрації, куди приходять люди, які мають душевні рани. Хтось втратив на війні чоловіка, хтось сина, сестру, брата…
«Дев’ять років у країні війна. Ви уявляєте скільки понівечених доль? , — ніби перепитує капеланка. — Зараз чи не з кожної родини хтось на війні. Капеланство — це не шаблон. Це завжди про відношення. Коли ти йдеш на це, ти усвідомлюєш: твої очі мають відображати тільки розуміння, тільки підтримку, тільки любов».
Людмила вислухала дуже багато сповідей, підтримала сотні, а то й тисячі людей. Але бувають такі історії, від яких сама не може оговтатися, зізнається наша героїня.
Ілюстративне фото одного з розбитих будинків у Маріуполі. Фото: Апостроф
«Я ніколи не забуду жінку, яка прийшла до мене з неймовірним материнським болем. Її родина з Маріуполя. Коли в будинок, де вони жили потрапила ракета, чоловік загинув одразу. А двоє дітей-двійнят лишилися під завалами. Рятувальники повідомили, що можуть врятувати лише одну дитину. Дивлячись, як посунути плиту. І сказали жінці робити вибір, — витирає сльози з обличчя капеланка. — Ця мати зараз не живе, а існує. Жінка просто виплакала очі. Вона прийшла до мене, коли я їздила на Дніпропетровщину. Їй постійно сниться дитина, яку вона не врятувала. Стільки горя, стільки болю носять в собі наші люди. Я досі молюся за неї, за те, щоб Господь змилувався».
ВОЛОНТЕРЯТЬ НАВІТЬ ОНУКИ
Доля щедро відміряла Людмилі Козуб немало гірких випробувань не лише на війні, а й в особистому житті. Невдалий перший шлюб, який закінчився розлученням, смерть другого чоловіка, боротьба за життя онука…
«У мого онука Максима вроджена спинномозкова грижа. Півроку моя донька Марина лежала з ним в лікарні. Операція за операцією, — зі сльозами на очах згадує жінка, — навіть була зупинка серця. Спочатку рятували життя, потім намагалися зробити все для того, аби хлопчик став на ноги. Я пішла одразу на кілька підробітків. Взяла кредит на триста тисяч гривень — це якщо рахувати без відсотків. І рятували, як кажуть, усіма можливими і неможливими способами».
Зараз Максиму одинадцять і він наймолодший волонтер у Спілці учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій — «СУВІАТО». Попри інвалідність, хлопчик допомагає всім чим може: плете сітки, робить браслети, які потім продає, а заощаджені кошти перераховує на ЗСУ, підтримує військових добрим словом. Хоча й не дивно: з такою бабусею й онуки свідомі ростуть.
Унікальність спілки передусім у тому, що вона займається створенням і розвитком ветеранських бізнесів, перенавчанням та працевлаштуванням ветеранів, їх соціальною адаптацією. Людмила Козуб також є членкинею ветеранської спілки.
«Ми постійно дбаємо про наших бійців на фронті. Продукти, необхідні речі, підтримка ветеранів. „СУВІАТО“ працює не для піару чи галочки, як зараз багато організацій, а на совість. Для нас — честь допомагати тим, хто боронить нашу державу!», — наголосила співбесідниця.
КОХАННЯ З ПРИСМАКОМ ВІЙНИ
Особливими є ті історії, які зароджуються на фронті. Недарма кажуть, що на війні стосунки справжні й відверті. Людмила зізнається: й подумати не могла, що зустріне своє кохання саме на війні, бо геть не до цього було.
Того ранку Ігор Козуб, боєць роти спеціального призначення «Айдар», повернувся з підрозділом з важкого завдання — голодний і втомлений після безсонної ночі боїв. А Людмила, яка хапалася за будь-яку роботу, аби лиш допомогти нашим захисникам у батальйоні, одразу почала метушитися, щоб нагодувати. Побачивши її привітну усмішку й щирі очі, Ігор подумав: «От би мені таку турботливу й гарну дружину».
Людмила дуже сподобалася військовому, але залицятися до неї він не наважувався. Жінка, яка має аж п’ятеро дітей, точно має чоловіка, розмірковував сам на сам.
Разом вони об’їздили найгарячіші точки Донбасу: Золоте-4, Щастя, ТЕЦ, Трьохізбенка, Луганський аеропорт… були скрізь, де воював «Айдар».
«З перших днів у батальйоні я робила все, на що вистачало сили. Возила хлопцям на передову продовольство, медикаменти, допомагала з побутом. Якось мені треба було терміново завантажити автівки, а моїх хлопців поруч не було. Я підбігла до Ігоря й кажу: „Як добре, що ти є. Ти мені потрібен!“. Він одразу підхопив, мовляв, дуже щасливий, що нарешті став тобі потрібен. Вже набагато пізніше зрозуміла, що то був не жарт. Адже Ігор з тих людей, які все говорять чесно й прямо», — посміхається жінка.
Того лютневого вечора Людмила й Ігор разом їхали на передову. Він на завдання, вона везла забезпечення у батальйон. І випадково потрапили на вечерю до побратима. Той, знаючи історію довоєнного життя обох, пожартував, мовляв, от подивіться, яка ви гарна пара: обоє ж неодружені, чом би не спробувати своє щастя. Почувши, що Людмила незаміжня, Ігор зрадів і після того оточив її своєю турботою й увагою. Весілля зіграли у грудні 2019-го. Свідком була краща подруга Людмили Оксана Білозір.
«Спочатку я хвилювалася, як Ігор ставитиметься до моїх дітей. Але коли побачила, який він чесний, щирий і справжній, як одразу пішов на контакт з дітьми — моє серце розтануло, — усміхається Людмила. — На війні почуття інакшими бути не можуть. Щира любов, щира дружба, навіть злість щира. Там немає місця напівтонам».
Наразі в родині Козубів шестеро дітей і одинадцять онуків на двох. Це найбільше щастя для Людмили й Ігоря та найсерйозніша мотивація для того, аби щодня наближати Перемогу.
