Коли навколо — війна, хтось зневірюється, а хтось навпаки починає вірити у дива. І життєві історії додають фактів на підтвердження обох поглядів. Шукати такі історії — моя робота. Але іноді історії самі знаходять мене.
Лихо і дзвінки
Червневий вечір. Знов десь гучно. Але я вже вдома, намагаюсь бути спокійною. Мрію, як закінчиться війна та до нашого міста почнуть повертатись мешканці, запрацюють заводи, життя увійде до звичної колії... До реальності мене повернув телефонний дзвінок. Жінка у слухавці вибачилася за пізній дзвінок та сказала, що у неї лихо.
Пані Людмила, 45 років, заміжня, має двох синів та собаку. Її чоловік із 2014 року добровольцем служить у ЗСУ, сини з початку повномасштабного вторгнення пішли до лав збройних сил. Всі її чоловіки пройшли найгарячіші точки війни. Були поранені, контужені, приїжджали додому у відпустку та на лікування.
Лихо трапилось на початку березня 2023-го. Тоді тривали запеклі бої на Бахмутському напрямку. Далі – слово Людмилі.
«Мої чоловіки мене привітали з 8-м березня, пообіцяли повернутись додому з перемогою. Надвечір мій собака почав дуже дивно поводитись: лаяв, скавчав, почав перевертати речі... А потім прийшов до мене на диван, поклав голову на коліна а з очей сльози течуть. Моє серце почало калатати, так що довелося викликати швидку допомогу.
Лише потім я зрозуміла, чому так трапилось. Зв'язок із моїми синами перервався. Я не могла до них додзвонитися, почала телефонувати командиру. Два тижні я не могла нічого дізнатися. Весь цей час я моніторила новини, підписалася на різні пабліки, де шукають зниклих людей. Розмістила оголошення зі своїм номером телефону – може хтось з їхніх побратимів побачить та напише або зателефонує.
Після розміщення почались безліч дзвінків. У мене склалось таке враження що моїх синів знала вся країна. Дзвінки були різні – але не ті, на які я чекала. Телефонували шахраї, які тільки хотіли грошей. Серед них був дзвінок від віщунки, яка казала, що мої сини живі. І якщо я перерахую їй кошти, вона скаже де вони. Може навіть змусити їх мені подзвонити Ціна такого «дива» була відносно невелика. Вона попросила 5000 грн за кожного. Але після того, як я їй відмовила, пообіцяла навести на мене порчу. Сміх, та й годі!
Одного разу мені вислали фото мого молодшого сина. Мовляв, він дезертир та я повинна вислати кошти на його викуп. Сама не знаю, як я знайшла сили не піддатися таким провокаціям. У мене було якесь дивне почуття: я не вірила – і все! Та ще мій собака починав одразу лаяти та робив так, щоб мені було не чутно співрозмовника».
Пошуки і надія
Я абсолютно розділяла біль Людмили і щиро співчувала їй. Проте не зовсім розуміла, що від мене потрібно. Жінка крізь сльози зізналася, що просто не знає, куди їй писати, із ким зв’язуватися. Я спробувала її заспокоїти, розповіла кілька прикладів життєвих історій. А потім продовжила розпитувати.
Пані Людмила мені розповіла, що сини вважаються зниклими безвісти. Що вона нарешті змогла зв’язатися з командиром, але виразної відповіді не почула. А на всі подальші дзвінки він просто перестав брати слухавку. Вона дзвонила у військову частину, але знайшла тільки міський номер, який наразі відключений. Частина знаходиться за 1500 км від нашого міста, та справа не у відстані. Частина з певних причин переїхала, і Людмила не знає, куди їй їхати. Я вирішила їй допомогти.
Ми зустрілися наступного дня вранці та почали з простих речей. По-перше ми зателефонували на гарячу лінію Міністерства оборони. Залишили звернення про хлопців, розповіли номер частини та коли востаннє вони виходили на зв'язок. Операторка зафіксувала звернення та сказала чекати. Скільки за часом мало тривати очікування – невідомо: може тиждень, а може й більше. Ми, звісно, налаштувалися на тиждень – так легше чекати.
По-друге, ми почали обдзвонювати військових волонтерів. Ми розсилали фото хлопців та просили про допомогу. Не секрет, що за роки війни українські волонтерські організації навчилися вирішувати найрізноманітніші проблеми, пов’язані з армією, фронтом, тилом, постачанням... Часто вони працюють ефективніше і швидше, ніж державні структури. Тож і ми с пані Людмилою звернулися по їхню допомогу. Волонтери почали зі шпиталів, розсилали фотокартки. Потім, звісно, морги. Але потрібен був час, щоб отримати відповідь.
Ми разом почали чекати. Мій ранок починався з написання їй СМС-повідомлення. Чесно скажу, я боялась відповіді. Наразі ми досі не маємо достовірної інформації. Проте за деякими непідтвердженими даними хлопці живі. В полоні, зазнали тяжких поранень кінцівок, очей, мають опіки дихальних шляхів... Але живі.
І це справжнє диво, без усяких авансів у 5000 грн, без реєстрації та СМС. Офіційного підтвердження поки нема, але ми чомусь віримо, що це правда. Людмилі це підказує материнське серце. І її собака теж згоден.
Ця історія почалася для мене на початку червня. Я довго не наважувалась її розповісти. Хотілося написати статтю із красивим, щасливим фіналом. Проте він досі відкритий: перед написанням я попросила дозволу та ще раз запитала про новини – без змін. Але попри шахраїв, попри обстріли і щоденні «похоронки» Людмила чекає. Я чекаю. Ми всі чекаємо. І зберігаємо надію.
Анна Старцева
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
