Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський про те, чим ризикує Україна після переговорів у Стамбулі (з публікації на «НВ»)
Я починав би переговори з того, що з усіх питань щодо нашої євроатлантичної інтеграції чи нейтрального статусу ми починаємо думати після того, як Росія сідає разом із країнами НАТО за стіл переговорів і підписує договір про звичайні збройні сили в Європі. Такий договір існував до 2007 року. Відповідно до цього договору має бути визначено флангові обмеження — кількість озброєнь і збройних сил, які кожна з країн — сторін цього договору має право тримати на своїй території у певному віддаленні від кордонів. Тобто, грубо кажучи, цей договір спрямований на те, щоб позбавити будь-яку сторону можливості накопичувати наступальний потенціал. Якщо це стосується Росії, то повернення до цього договору призвело б до того, що вони знову змушені були б відвести свої наступальні угруповання й наступальні озброєння за Урал. Що й було передбачено в тому договорі, від якого Росія 2007 року відмовилася, тому що збиралася нападати на Грузію.
Ось після цього вже можна вести якісь розмови про можливі рішення з нашого боку з приводу нейтрального статусу, союзу з іншими державами. Я б альтернативою НАТО розглядав не такі гарантії, які пропонували нам, а можливість створення стратегічного союзу зі США. У цьому варіанті плюс був би в тому, що рішення на допомогу країні-жертві приймаються не за всіма бюрократичними канонами Альянсу, а однією країною.
Тому такий союз я вважав би досить гарною альтернативою, на певний час.
Ми ж пам’ятаємо, що ще перед початком цієї війни у США порушували питання про надання Україні статусу «НАТО плюс». І там ішлося про те, що в рамках такого співробітництва Україна отримує можливість спрощеної процедури закупівлі озброєнь, також НАТО зобов’язується протягом 5 років працювати над тим, аби полегшити Україні вступ знову ж таки до складу НАТО, — Сунгуровський
Якщо не ставити Росії вищезазначені умови, то це не переговори, а здача позицій України. Інакше я назвати це не можу.
Колишній посол України в США, дипломат Валерій Чалий про членство в НАТО, гарантії безпеки та чи варто сподіватись на мир, коли путін здохне (з відео «Espreso.TV»):
Щодо гарантій безпеки України від інших країн тотожних 5 статті НАТО. Чи не буде це другим Будапештським меморандумом?
В україни є кілька варіантів забезпечити гарантії безпеки.
Перший — це той, яким ми бачимо зараз. Це своя армія, фактично — оборона на двох стратегічних напрямах.
Така модель потребуватиме, за моїми оцінками, від 50 до 100 млрд доларів витрат на озброєння впродовж наступних кількох років. Другий варіант — це система колективної безпеки. Це, власне, те, що в нас в Конституції. І це оптимальний варіант для України з нашої точки зору, — Валерій Чалий
Сьогодні в Європі єдина така організація колективної безпеки — це НАТО. Ще як проміжний варіант — оборонна угода, але надійна, про взаємний захист від нападу, при чому зразу, а не після трьох днів консультацій, з ядерною державою: США або, можливо, Великобританія.
Все інше, на мій погляд, є або нереалістичним, або неефективним.
На мою думку, чому не потрібно йти за іншими моделями? Нам треба просто наполегливо і впевнено реалізувати те, що є базовим, що не можуть змінити обставини або можуть змінити на деякий час. Треба не підлаштовуватися під обставини, а використовувати їх для зміни.
Водночас виникає питання про співвідношення цілей та ресурсів в т. ч. людських ресурсів і першу чергу трагедій загибелі цивільних людей.
Так, з одного боку, військові, наскільки знаю, більше налаштовані на перемогу. Але з іншого боку є питання розвитку країни. Якщо її руйнувати, це може загальмувати розвиток на десятиліття.
Базова ситуація показує те, що для росіян потрібно «щось», що було б показано як перемога. І щодо цього я спокійний. Насправді, в росії дуже легко продадуть все, що завгодно за перемогу. Там контрольований інформаційний простір.
Питання в тім, що в них перша мета — побудувати якийсь санітарний кордон з НАТО, друга — щоб Україна в такому варіанті не існувала.
Якщо ці цілі, а вони залишились, вони хочуть виконати, хоча б частково, то значить, їм треба вибудовувати з НАТО взаємні заходи безпеки, а вони чомусь б'ють по Україні.
Тому, вважаю, що для нас дипломатія має більше спрацьовувати з партнерами, бо настає складна фаза втоми, провисання. Треба підтримувати динаміку надсилання Україні озброєнь, тиску на росію санкціями. І в такому разі, ми не кажемо про цілі ворога, ми кажемо про змушені його кроки. А змушеними кроками може бути і відступ.
У нас, на мій погляд, недостатньо роботи по Китаю та Індії. Треба до того ж, працювати і з маленькими країнами, країнами Латинської Америки, Африки, Азії. Тобто тут має бути величезна робота.
У нас питання — вийти на кордони, які були встановлені 1991 року, коли Україна повернула собі незалежність, і які росія гарантувала двостороннім договором. І все. Треба чітко стояти в позиціях деюре, не хитатись неї нікуди. Ні по Криму, ні по Донбасу, ні в якому разі. Рано чи пізно вони змушені будуть звідти піти.
Зараз формується нова модель світу. І в ній я не бачу росію в такому вигляді, як сьогодні. Скоріш за все світ буде двополярний: США разом з Європою з одного боку та Китай з сателітами з іншого.
А якщо пообіцяти росії нейтралітет або ще щось, дочекатись поки путін здохне за кілька років, а потім вступити в НАТО?
Річ у тім, що це не тільки про путіна. Це про хворе суспільство з ознаками фашисткої ідеології. Дуже багато росіян, що не погоджувались в 2014-му році, виїхали. І тоді зникла межа між тим, чим є путін, патрушев, шойгу тощо і росією взагалі.
Я вважаю, що нам прийдеться мати справу с проблемою всієї росії аж до зміни цієї верхівки, якщо це вдасться ліберальній частині суспільства (маю на увазі, бізнесу, що раніше впливав, а зараз майже ні, але все рівно, гроші будуть впливати на росію, особливо зараз). Якщо не вдасться, то це можуть бути тільки визвольні рухи, які неминуче, рано чи пізно, за такого режиму, будуть в росії. Але невідомо коли.
Тому нам чекати смерті путіна не варто, весь хід війни показує, що з цих кордонів загроза буде постійна.
Тут питання тепер таке: або ми або вони.
І далі треба встановлювати цивілізаційний кордон не по Хантингтону (по території України), а як мінімум по її східному кордону. А Україна має бути по цю сторону з усіма її територіями.
Журналіст Віталій Портніков про те, чому неможливі запропоновані безпекові гарантії і який потрібен нейтралітет (з публікації на «Еспресо»)
Суть зобов'язань щодо НАТО — не лише у тому, що американці та британці готові будуть вмирати за поляків чи латишів, а ще й у тому, що поляки чи латиші вмиратимуть за британців та американців. А гарантії безпеки Україні пропонувалося прописати таким чином, що американці та британці зобов'язані вмирати за українців, а ось самі українці нікому нічого не винні, що наша країна, яка продемонструвала всьому світу, як вона може протистояти агресії — потенційна жертва. І тільки. Хто таке підпише при здоровому глузді?
Читач, який упевнений, що представники влади, тим більше у воєнний час, мають «більше інформації» і тому точно знають, що роблять, повинен для початку усвідомити, як взагалі з'являються подібні пропозиції і чому вони виявляються мильними бульбашками. Ідею про гарантії безпеки Україні публічно презентував відставний дипломат Олександр Чалий — людина, яку я знаю багато десятиліть. Людина, відразу скажу, дуже хороша і дуже освічена. Але — фантазер. У політиці й на державній службі є така категорія людей, які примудряються прожити у світі власних фантазій все життя. У мирний час їхні фантазії відносно безпечні і навіть дозволяють їм з серйозним виглядом виступати на міжнародних конференціях. Але у воєнний час будь-яка дивна фантазія, яка виявляється політичною ілюзією, може призвести до дезорієнтації та деморалізації суспільства. І, до речі, саме через це цю фантазію з таким ентузіазмом сприйняли російські учасники переговорів. Тому що у Кремлі точно знають, що жодних зобов'язальних гарантій від західних країн Україна не отримає.
А ось іншу українську фантазію, яку могли б, у свою чергу, підтримати на Заході — 15-річні переговори щодо Криму — у Кремлі одразу ж відкинули. Тому що у Києві досі виходять із дивовижного припущення, що Путіну треба якось вийти із ситуації з окупацією Криму і думають, як би знайти тут компроміс. Але сам Путін, швидше за все, упевнений, що знайшов найкращий вихід. І цей вихід — не переговори з Україною, а її знищення.
Тому якщо ми хочемо отримати відповідь на запитання, чи є можливим нейтральний статус України, то ми маємо на нього чесно відповісти самим собі: так, є можливим. Але без жодних зобов'язальних гарантій із боку Заходу.
Чи є вихід із цієї ситуації, яка може здатися багатьом тупиковою? Так. Є. І про цей вихід точно сказав Володимир Зеленський у своєму черговому зверненні до нації: свобода має бути озброєною не гірше за тиранію. Ці слова, як зазначив Зеленський, він також адресував американському колезі. — Портніков
Якщо Україна погодиться з нейтралітетом, то це може бути лише озброєний нейтралітет. Тільки найсильніша армія континенту. Тільки найбільші витрати на оборону — можливо, на шкоду решті всіх інших програм. Це статус Ізраїлю перших років незалежності єврейської держави: не дуже багата країна, але дуже сильна армія.
І так нам доведеться прожити до краху путінського режиму. А от коли цей режим впаде, нам потрібно буде буквально за лічені місяці подавати заявку до НАТО і приєднуватися до альянсу.
І лише після цього ми зможемо нарешті зітхнути спокійно і навіть зменшити наші військові витрати. Але ані днем раніше.
