А ненависть, уже кровна...

Джерело:  vchasnoua.com  /  17:10, 9 Січня 2024

«Ненависть уже кровна — за вбитого батька»: головний поліцейський Костянтинівки про виживання у блокадному Маріуполі й розстріляні з танків колони цивільних

Уже за кілька днів після повномасштабного вторгнення рф в Україну у Маріуполі не встигали ховати тіла чи частини тіл загиблих — щільні обстріли не припинялися: над головами літали ракети, авіабомби й літаки окупантів…

У березні 2022 року маріупольський поліцейський Дмитро Кірдяпкін вийшов з оточеного Маріуполя, ризикуючи життям, пройшов через блокпости росіян, і продовжив боронити рідну Донеччину.

Нині підполковник поліції Дмитро Кірдяпкін — начальник відділу поліції прифронтового міста Костянтинівки. До того, як він прийшов на цю посаду, йому довелося багато чого починати з нуля — коли у 2014 році рф захопила частину Донеччини та Луганщини.

«Родом із Горлівки, де у мене лишилося все життя… У 2014 році я обрав свою сторону — лишився вірний присязі та народу України, й за командою керівництва виїхав на підконтрольну Україні територію. На той момент ще не було офіційної окупації, але росія уже захоплювала міста. Востаннє я був удома 2 липня 2014 року. Потім служив в Управлінні карного розшуку, брав участь у поліцейських заходах у містах Дебальцеве, Авдіївці, Мар'їнці у 2014 та 2015 роках, а у 2021 році став керівником Приморського відділу поліції Маріуполя. На цій посаді й застав наступ росіян», — пригадує Дмитро.

Перші вибухи в Маріуполі пролунали вже о другій ночі. Прикордонники першими зустріли колону танків та бронетехніки орків, потрапили в полон або загинули. Наступні кілька годин Маріуполь почали оточувати, почалися обстріли — з артилерії та літаків. Вони у лютому припинилися лише на день — щоб дати людям зрозуміти, що вони в капкані. Уже невдовзі значна частина міста, тисячі людей, загинуть — молячись, плачучи чи обіймаючи наляканих дітей під постійними обстрілами з боку окупантів, визнає Дмитро Кірдяпкін в інтерв'ю «Вчасно».

Фото Євгенія Сосновського, зроблене 27 березня у Маріуполі у дворі по вулиці Євпаторійській — на відстані 1200 метрів від заводу «Азовсталь». Там лишилось лише 2 чи 3 незруйнованих будинки. А в залишках будинків лежали тіла і частки тіл загиблих людей. Чоловік, якого ховають на цьому фото, не зміг вижити після того, як снаряд влучив в його будинок.

«В день, коли тварюки обстріляли пологовий, на моїх очах чоловіку відірвало руку»: як росіяни обстрілювали Маріуполь

Поліцейський пригадує: блокадним Маріуполь став вже із кінця лютого 2022 року. Уже в ці дні будь-які спроби виїхати були смертельними, а слова про «зелені коридори» стали нічим іншим, крім як чуток і марення містян. Не стало районів, які обстрілювали менше чи більше — кожен маріуполець не був у безпеці ні в якому будинку чи підвалі. Тим паче — посеред вулиці, де людей заставали ракетні, артилерійські, мінометні обстріли, а також авіаудари.

«Наприкінці лютого місто вже було у повному оточенні, блокадне. Тварюки з перших днів вибивають усю критичну інфраструктуру в місті, електро- та газові підстанції. Роблять паузу на одну добу. В цей момент на вулиці - мороз, а в людей зникає вода, газ, світло, відразу лягає зв’язок. Доводилося сніг набирати й розтоплювати, щоб попити чи хоч змити в туалеті. І після тієї доби Маріуполь починають обстрілювати хаотично. Вибухи — постійні, і ти більше звикаєш до них, ніж до тиші. Бо коли нічого не прилітає - значить, пізніше прилетить вдвічі більше — як „компенсація“ за це затишшя», — пригадує Дмитро Кірдяпкін.

Після пережитого у Маріуполі він пів року їздив в авто без музики й з опущеним вікном — щоб можна було почути гул літака. Він би означав. що машину треба терміново зупиняти й бігти із неї та лягати в ямці чи вирушати до підвалу — щоб там перечекати два вибухи. Бо літак мав двічі «розвантажитись».

«Обстріл відбувався так: літак вилітав із району населених пунктів Таганрог або Єйськ, розташованих у рф приблизно за 30 кілометрів від Маріуполя — й кидав ФАБи по багатоповерхівках, приватних будинках, лікарнях, пологовому та іншій інфраструктурі міста… Обстріл ще вели із моря: на початку березня я вилазив на дах дев’ятиповерхівки й бачив їх — два великі кораблі й три малі десантні катери, які патрулювали прибережну зону Маріуполя. Вони ж і обстрілювали місто і згодом «Азовсталь», — пригадує поліцейський.

Російські окупанти обстріляли пологовий будинок 9 березня. Скриншот із відео бодікамери Дмитра Кірдяпкіна, який одним з перших приїхав на місце трагедії.

Російські окупанти обстріляли пологовий будинок 9 березня. Скриншот із відео бодікамери Дмитра Кірдяпкіна, який одним з перших приїхав на місце трагедії.

Підполковник поліції Дмитро Кірдяпкін / фото Вчасно

9 березня російські вояки обстріляли дитячу лікарню та пологовий будинок в Маріуполі.

«Відразу після обстрілу жінку перевезли до іншої лікарні. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину, але не мала ознак життя. Коли лікарям стало зрозуміло, що вона мертва, вони спробували реанімувати матір. Через 30 хвилин зрозуміли, що безсилі її врятувати — у жінки був роздроблений таз, а під час ракетного удару їй відтяло ногу. Хоч медики намагалися її врятувати, та коли вона зрозуміла, що втратила дитину — закричала: „Вбийте мене зараз!“… Жінка загинула. Тіло забрали її чоловік та батько», — розповідав свідок трагедії й хірург пологового будинку Тимур Марін у повідомленні ВВС з посиланням на АР.

Деяких поранених і загиблих не врятувало навіть перебування у підвалі будівлі - тому що керований ФАБ, випущений по них, майже не лишав шансу. Його потенційний радіус ураження — 46 метрів, радіус розсіювання уламків — 260 метрів. Крім того, ФАБи (фугасні авіабомби) — керовані. Росіяни знали, куди запускали ракети. Вони свідомо вбивали найбільш руйнівною бомбою ще ненароджених українців.

Цинічний обстріл пологового будинку забрав життя ще ненародженої дитини / фото з відкритих джерел

Жінок врятувало лише т. е. що напередодні обстрілу, зважаючи на постійну небезпеку. їх попросили спуститися у підвал / фото з відкритих джерел

Після обстрілу пологовий будинок, а також дитяча лікарня, яка розташована поруч, стали непридатні до відновлення/ фото з відкритих джерел

Того дня, 9 березня, Дмитро Кірдяпкін одним із перших приїхав на місце авіаційно-бомбового удару. Вся трагедія ще під ширмою пилу розгорталася на його очах.

«В день, коли орки обстріляли пологовий у Маріуполі, перед авіаударом ще був обстріл з „градів“. Коли почув вибухи — приїхав, але там було уже троє загиблих, ще одного зовсім розірвало. Поруч чоловіку відірвало руку — я до нього підбігаю, вантажу в машину, на заднє сидіння. Залітаю на територію лікарні, щоб віддати чоловіка медикам — починається мінометний обстріл лікарні. Я тоді з машини кинувся — лягаю під дерево, лежу в багнюці… І тут згадую, що в мене ж чоловік ззаду лежить — кидаюся витягувати його. А мене побачили двоє азовців у підвалі поруч — вони почали махати, щоб я тяг чоловіка до них у сховище. В результаті обстріл, я чоловіка на собі тягну, біжу в підвал… І це все — за секунди. І тільки коли я віддав чоловіка й виїхав у центр — по пологовому тварюки запустили ФАБ. Я на місце приїхав відразу після авіаудару», — пригадує поліцейський.

Уже за менш ніж 100 годин після початку повномасштабного вторгнення в Маріуполі було неможливо цивілізовано, на кладовищі, ховати загиблих. Людей вбивало на вулиці просто під час так званого поховання — коли рідних заковували поблизу будинків або просто під вікнами багатоповерхівок / фото з відкритих джерел

«Тіла лежали на дорозі, на тротуарах, лавках, у квартирах, біля підвалів… Скрізь. Тисячі тіл»

Уже за кілька днів після початку вторгнення забирати тіла з вулиць Маріуполя стало неможливо. Лише за один березневий день обстрілів у місті можна було нарахувати понад сотню загиблих, кілька сотень поранених… і десятки пошматованих.

«Спершу тіла ми збирали усюди, але через кілька днів у деяких місцях це стало неможливо робити. Колись за день ми нарахували по місту 120 нових загиблих. Це ті, про загибель кого знали сусіди або кого ми бачили особисто. Тому поліція збирала інформацію про тіла (де вони, скільки тощо), але людей була безліч. Вони лежали на дорозі, на тротуарах, на лавках, у своїх квартирах, біля підвалів… Скрізь. Тисячі тіл. Ми цю інформацію вносили у спільний список. І їх же більшало буквально з кожною хвилиною, бо обстріл не припинявся: градами, мінами, ФАБами. Палало все місто», — пригадує Дмитро Кірдяпкін.

Коли комунікації з зовнішнім світом не стало, а навколо все розривалося й вибухало, люди, за словами правоохоронця, фактично зійшли з розуму. Вони грабували магазини, мародерили — крали все, що бачили.

«Пам'ятаю, з магазину, де основний товар — косметика, якась бабця тягла купу білих капців, якісь непотрібні дрібниці. Я питаю, нащо це все їй, а в неї немає пояснення — от просто треба щось вкрасти, щось притягнути додому. І таких людей — близько 50, масовка, в кожному магазині. Кожен щось тягне, краде… Магазини в паніці виносили до пустих полиць, а співробітники поліції у цей час всюди намагались припинити це свавілля», — пригадує Дмитро.

Через це самі власники магазинів просили правоохоронців охороняти їхні товари — в обмін на те, що поліцейські зможуть харчуватися та за потреби брати необхідне. Натомість справді затребувані товари правоохоронці видавали цивільному населенню — особливо гігієнічні речі.

Дуже скоро в понівеченому місті всі магазинні полиці були спустошені — не лишилося зовсім нічого, враховуючи навіть посуд чи техніку, яка й досі не здатна нормально працювати через відсутність електроенергії в будинках.

Фото Євгенія Сосновського

Водночас у лавах поліції були й «прикрі випадки», пов’язані зі страхом співробітників покидати… безпечні підвали. Саме постійні обстріли найкраще проявили характери підлеглих, визнає Дмитро Кірдяпкін.

«У мене в підпорядкуванні був хлопець — дізнавач, молодий лейтенант, дуже худий… Його свої підколювали через це. Але коли почалося вторгнення, він ходив по графіку на роботу, заступав у наряди, не пропустив жодного. І коли в пологовий прилетів ФАБ — я залетів у відділок і запитав у хлопців, хто зі мною туди бігтиме — бо треба було дівчат з дітьми евакуйовувати, допомогти медперсоналу тощо. То якраз цей хлопець — найменший з усіх — без секунди роздумів сказав, що йде зі мною. А зухвалі поліцейські, плечисті, які тягали залізо, боялися вийти на вулицю», — каже поліцейський.

Під час інтерв'ю поліцейський наголошує: він пишається тими, хто лишався з ним пліч-о-пліч у блокадному міст, й тими, хто зараз виконує свої обов’язки у надтяжких умовах та стоїть пліч-о-пліч із військовослужбовцями ЗСУ.

«Я в Маріуполі лишився, бо розумів, що я — керівник. І маю відповідати за свій особовий склад, маю бути поруч. У нас не було варіанту розвернутися й втекти. На нас розраховували люди — і ми намагалися зробити все, що у наших силах», — каже горлівчанин.

Зокрема, для нього у лавах поліції Маріуполя були зовсім неочікувані зрадники. Багато хто з них зник ще в перші дні вторгнення — ховалися по підвалах, а вийшли вже тоді, коли місто окупували орки. Зокрема, серед зрадників — і найбільш «українізовані» співробітники. Одна з таких — україномовна поліцейська, яка активно носила вишиванки, співала в українському хорі з донькою. Коли лунав гімн України — приставляла кулак до серця, а не долоню.

«На словах це була настільки ідейна патріотка, що ніколи не виникало думки, ніби може бути інакше. Тільки Україна. Але першого ж дня, коли тварюки пошикували зрадників-поліцейських, вона уже була на відео — зі списками. Я нічого не відчував через це — ні сорому за них, ні жалю, що вони зрадили присягу. Це ж їхній вибір. І ми ще побачимо, як швидко вони тікатимуть до Сибіру, коли ми повернемося», — додає поліцейський.

Зрадники Маріуполя та України — поліцейські, які обрали бік ворога, і в пропагандистському ЗМІ розповідали, ніби правоохоронці ще напередодні вторгнення втекли з міста й покинули місцевих.

Скриншот із відео пропагандистських ЗМІ.

29 червня 2022 року російські пропагандистські ЗМІ повідомили, що всього у поліцію «днр» окупанти взяли на роботу 160 українських зрадників — колишніх правоохоронців Маріуполя. Натомість радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко оприлюднив цифру у 90 зрадників.

Усі поліцейські, які лишилися на тимчасово окупованих рф територіях, були звільнені з відомства. Частина працівників написали рапорти, що з об'єктивних причин не можуть вийти з цієї території - це хворі родичі, за станом здоров’я тощо. Але їх все одно звільнили.

З 2014 року підполковник поліції у розшуку на окупованій території та на території рф — буцімто «за державну зраду».

«Про яку державу мова? Це навіть звучить абсурдно, бо Україну я не зрадив. Бо те, що виникло на окупованих українських територіях — то квазідержава із представниками, які раніше неодноразово притягувались до кримінальної відповідальності за скоєння злочинів, а із ними мені точно не по дорозі», — знизує плечима донеччанин.

Один із сотень маріупольських будинків, який пошкодила, знесла та спалила армія рф. Місцеві подекуди лишалися навіть у горілих квартирах — тому що розуміли, що росіяни все одно вб’ють їх навіть у підвалах.

Фото Дмитра Кірдяпкіна

«Ніхто не думав, що тварюки підійдуть впритул і потім почнуть палити місто, розвалювати його авіабомбами»

Дмитро Кирдяпкін каже журналістам: він відправив кохану дружину із донечкою у Дніпро із Маріуполя майже відразу — і понад усе радий, що ні вона, ні тим паче донька не бачили того, свідком чого він став. Тим паче — він би не зміг керувати особовим складом, знаючи, що під одним із будинків, який «склала» ракета, знаходиться його родина.

«Ніхто з маріупольців не думав, що тварюки підійдуть впритул і потім почнуть розвалювати місто авіабомбами. І тим паче ніхто ніколи не думав, що бачитиме, як до чорних стін вигорює дев’ятиповерхівка, в якій вони жили. А тоді тушити будинки уже було нічим — води не було з перших днів. Поки на пожежі ще звертали увагу, то рятувальники питали в місцевих, чи є хтось у будинку. Якщо нікого — то було добре, бо це означало, що нікому не треба лізти у вогонь, щоб витягнути з нього живих. Але врешті тварюки 10 березня скинули ФАБ на пожежну частину — посеред дня. Знищили її», — каже підполковник поліції.

Сам поліцейський виходив з міста уже наприкінці березня — за майже три тижні від початку вторгнення.

«На початку березня сарафанним радіо пройшла чутка, що окупанти організували „гуманітарний коридор“ на Запоріжжя. Нібито пропускатимуть цивільних, ті зможуть безпечно виїхати. Ми розуміли, що це — фарс, але коли приїхали на місце — люди вже зібралися на трасі на виїзді з Маріуполя в бік Мангуша. Це була колона машин… Але замість пропуску — з боку орків викочуються кілька танків і починають розстрілювати колону. Багато людей загинули відразу. Решта починає повертатися в місто, навколо — хаос. До нас біжить хлопець — у нього вся машина посічена уламками, всередині - матір з пораненням руки й дівчина, у якої розсічена голова, вона вся в крові. А на ньому була пухова куртка. І я бачу у ній дірки, прорізані уламками. А з них повилазив пух. Можливо, тільки він і врятував хлопця», — розповідає Дмитро Кірдяпкін.

Танки окупантів не зупиняли написи «діти» на автівках, які виїжджали з блокадного Маріуполя / фото з відкритих джерел

Для кожної колони танки рф мали снаряди — щоб і дорослі, й діти. і новонароджені малюки не виїхали з вбитого ними міста/фото з відкритих джерел

Обстріли «гуманітарних коридорів» для орків були звичною справою й тривали чи не з першого тижня блокади. Зокрема, українська влада домовлялася про «зелений коридор», наприклад, 5, 6, 7 та 8 березня поспіль. Щодня росіяни мовчазно або прямо погоджувались випустити цивільних. І щодня, щойно ті починали їхати, розстрілювали їх із танків та артилерії.

«Ми ніколи не дізнаємось справжню цифру, скільки людей загинуло через росію»: поліцейський — про кровну ненависть до орків і перспективу повернутися жити у звільнений Маріуполь

Ще з початку війни росіяни відібрали у Дмитра Кірдяпкіна рідну йому людину — батька, з яким поліцейський навіть не мав змоги попрощатися. Тоді, 3 червня 2015 року, орки намагалися штурмом взяти Мар'їнку — зненацька «поперши» на неї із Донецька. У росіян нічого не вийшло — вони отримали «по пиці» й відійшли. Але забрали життя батька Дмитра…

«Того дня мій тато поїхав із Горлівки у Донецьк замовити товар. І на одному з блокпостів у Київському районі Донецька по машині без попередження відкрився вогонь. Тато помер у ній. Тому в мене ненависть до кацапів кровна, я їм ніколи цього не пробачу. І не пробачу, що моя дитина — вже дев’ятий рік переселенець: з одного міста — в інше, з одного району — в інший. Моя донька ночами спить у ванній на підлозі, а не у ліжку, бо тварюки обстрілюють місто. Це не дитинство, так не має бути. Тому я ніколи не пробачу тварюкам свого батька, втрачене дитинство доньки й те, що моя родина зараз не поруч через небезпеку», — розповідає поліцейський.

Горлівчанин визнає: дивлячись на руїни, в які Маріуполь перетворили російські вояки — у нього всередині усе перевертається. Те ж стосується й Донецька. Хоча він — оптиміст, і вірить, що Україна забере все своє - і Горлівку, й Маріуполь, і Донецьк, і Кубань. Але найбільше він хоче просто приїхати до батька на кладовище, де той похований, і кілька годин провести поряд із ним.

Через побачене у блокадному Маріуполі підполковник поліції наголошує: він поважає всі міста, по яких пройшлась нога окупанта. Проте, на його думку, найбільш болюча точка на карті України — це Маріуполь. Кількість загиблих у місті справді близька до сотні тисяч. Але він впевнений: ми ніколи не дізнаємося справжню цифру.

«Багато хто лишився в уламках, рештках, які тварюки вивозили, спалювали, бетонували. Бо це сліди їх злочину. Тому коли ми звільнимо Маріуполь, Донецьк — я однозначно приїду туди працювати. Але жити там — ні. Просто не зможу будувати майбутнє на вулицях, на яких я бачив мертві тіла чи рештки людей», — каже Дмитро Кірдяпкін.

Звична для маріупольців картина під час блокади міста. Палало все місто у будь-яку хвилину: вдень і вночі.

Фото Євгенія Сосновського.

Руїни колишнього живого міста переслідували людей на будь-якій вулиці та в будь-якому дворі. Жодного вцілілого будинку без наслідків обстрілів у Маріуполі не лишалося.

Фото Євгенія Сосновського.

«У мене в кабінеті є 56 прапорів і одна ганчірка, але найперший стяг — це військовослужбовців полку „Азов“ НГУ. Поряд із ними, а також іншими військовими ЗСУ та правоохоронцями, ми боронили наш Український Маріуполь», — каже Дмитро Кирдяпкін.

Вгору