На початку вторгнення у прикордонників не було навіть мінометів. Були лише автомати й саперні лопатки, завдяки яким вони вкопувалися й тримали оборону. А зараз ті самі люди збивають ворожі літаки й дронами та «раками» розносять окупантів.
20 жовтня 2024 року Луганський прикордонний загін відзначає свою 32 річницю заснування. На сьогодні під контролем України лишається менш як 5% Луганщини. А прикордонники, які патрулювали державні межі весь цей час, перетворилися з майже беззбройних охоронців кордону — у повноцінну бригаду «Помсти», яка має в арсеналі навіть ту зброю, якої подекуди немає у бійців ЗСУ.
Тож як для прикордонників почалося вторгнення у 2022 році, що відбувалося на окупованій Луганщині за кілька днів до того, і що робили військовослужбовці, коли кілометрові колони російської бронетехніки в'їжджали в Україну з ОРДЛО — у матеріалі «Вчасно».
Наступ росіян на сході України у 2014 році.
Фото з відкритих джерел
«Волосся дибки вставало, коли з’являлися нові дані»: що відбувалося напередодні вторгнення на межі підконтрольної Луганщини з «лнр»?
Андрій Гітт, заступник начальника Луганського прикордонного загону, повернувся на атаковану 24 лютого Луганщину з пенсії, на яку вийшов у 2020 році. Про те, що війна буде й чекати її недовго, знав ще за кілька років до нового наступу, несучи службу на кордоні. Пригадує, що вже тоді російські вояки не надто приховували майбутні наміри. Зокрема, демонстративно завозили нову воєнну техніку, проводили навчання та тренування, які викликали непорозуміння й пересторогу.
«Я знав, що буде війна. По-перше, противник почав збільшувати кількість снарядів. По-друге, раніше, на початку окупації області, вони ховалися у своїх пунктах пропусків. А тут (у 2018−2020 роках — ред.) почали виходити на кордон, проїжджати біля нього на своїй техніці. Підрозділи тамтешнього контингенту в кілька разів збільшили кількість навчань, тренувань. Демонстративно здійснювали підвіз воєнної техніки. Тобто погроза „великою“ війною була зрозуміла ще за два роки до повномасштабного вторгнення, а то й більше. Ще у 2018 ми побачили, що нас чекає, і відпрацьовували на навчаннях ці сценарії. Волосся інколи дибки ставало, коли були попередження, що з Білорусі хтось на нас наступатиме. А так і сталось. Виявилося, що ми тверезо оцінювали противника й дані, які отримували зі спостережень», — пригадує прикордонник.
16 лютого 2022 року окупанти опублікували відеозвернення тодішнього ватажка «лнр» Леоніда Пасєчника, який оголосив про масову евакуацію цивільного населення в Ростовську область. Причина — нібито підготовка Україною наступальної операції. Щоправда, інфопривід був вигаданий окупантами, а пізніше і використаний як псевдопривід для наступу з їхнього боку.
Цього ж дня бойовики обстріляли місто Щастя, де у прикордонників був ППД (пункт постійної дислокації - ред.). Після цього настав короткий період затишшя, який закінчився 22 лютого — тоді, за словами прикордонника Луганського загону, росіяни здійснили вилазку на територію України. На кордоні ДРГ дали бій. Проте, на жаль, були загиблі серед українців. Того дня стало зрозуміло: ситуація на кордоні як ніколи хитка.
Росіяни не погребували тактикою «брехливої» аргументації ані у 2014 році, ані у 2022 — за тією ж методичкою в обидва роки.
Фото з відкритих джерел
Колона російської техніки на Київщині у перші години повномасштабного вторгнення.
Фото з відкритих джерел
«Як партизани — ми були «на колесах»: згадки про танкові бої й озброєння автоматом і саперною лопаткою
24 лютого у Щасті почалося зі звуку важкої броньованої техніки. Спершу це викликало подив та пересторогу, оскільки в найближчих кілометрах жодного подібного руху не було помічено. Пізніше стане зрозуміло: так гучно було тому, що на кордон їхали кілометри броньовиків і танків, сотні вантажівок, заповнені вояками, зброєю та БК. Михайло Чупахін, водій четвертої прикордонної комендатури швидкого реагування, пригадує: усвідомлення нападу та реальних атак прийшло з першими снарядами «Градів».
«Я на той момент був на посту на чергуванні. Раптом почув шум техніки — і по нас почали відпрацьовувать „Гради“. Обстріл був дуже масований — тривав хвилин 40 чи й годину, не менше. Ми тоді стояли в полях, грязюка була така, що техніка на нас просто не могла йти. І коли „броня“ пішла через Мілове — ми отримали команду перегруповуватись, а хлопці тоді ж дали бій російським танкам з ПТРК. Але одна колона йшла по 30 хвилин, наприклад. А їх були десятки. То шансів відбити чи зупинити штурм просто не було, хоча потрапляння по техніці були. І в результаті ми потрапили під танковий обстріл — вояки рф почали відпрацьовувати уже по нас», — розповідає військовослужбовець.
У другій половині дня 24 лютого прикордонникам дали наказ стягнути всі сили у Старобільськ і зайняти там оборону міста. Частина хлопців змогла проскочити повз росіян, але дехто, на жаль, не встиг. Їх вояки РФ захопили в полон, коли почали перекривати трасу. Той закінчився катуваннями для всіх українців.
Ще одне розчарування — що того ж дня серед прикордонників були й ті, хто зрадив присягу Україні.
«Були ті, хто перейшов на бік рф. Вони втекли, щойно ми перейшли до Старобільська — двоє хлопців, місцевих, молодих — по 18 і 19 років. Можливо, злякалися або на них батьки натисли. Але обидва залишили зброю і зникли», — каже Михайло Чупахін.
Луганські прикордонні загони на навчанні та відпрацюванні боротьби з окупантами.
Фото зі сторінки Луганського прикордонного загону
На той момент Андрій Гітт, заступник начальника Луганського прикордонного загону, вже не був у статусі пенсіонера — він у чопському загоні вибивав для себе місце на найближчий виїзд на схід. Часу на підготовку до бойових дій не було — о 19-й годині 24 лютого, на шикуванні, він вперше побачив особовий склад, з яким їхатиме на Луганщину. А о 7:00 25 лютого у ледь їдучому автобусі він із побратимами по службі вже їхав на схід України.
«Обличчя у строю були знайомі: всі - пенсіонери, з якими я служив. І лише один з нас — контрактник, фельдшер, який їхав з курсів і навіть не встиг додому заскочити — відразу став у стрій. Добиралися ми колоною стареньких автобусів, які, розуміли, туди не доїдуть. Але іншої техніки не було. Бойове злагодження довелося проводити в дорозі: коли виїхали з лісової місцевості у Чопі - в колоні зламалося авто. І поки її заводили — ми тренувалися прикривати один одного: група розбіглася по „секторах“, дорогою машини їдуть, колони, а хлопці прикривають „постраждалих“, тобто авто», — пригадує військовий.
Поблизу Лимана, коли туди доїхала колона, чоловіків розділили: хтось пішов у 24 бригаду, решта лишилася з загоном та стала тактичною групою «Торське» разом із 95 ОДШБр. Разом заїхали в ліс, жили у наметах, бліндажах. «Як партизани у Другу світову — були на колесах», каже Гітт.
Ворог тоді вже був у Тернах, Житлівці в районі Кремінної, але основною задачею було закріплятися, оскільки нічого зі зброї у прикордонників не було. Досвіду як такого вони не мали — тільки розуміли, що треба якнайглибше закопатися.
«Перші бліндажі дуже довго робили — по пів дня. Хоча не мали ні буржуйок, ні лопати. Взяли лише саперні лопатки у Хмельнику в академії, під чесне слово: «Хлопці, вернете — добре, не вернете — то головне — це перемога». Досі пам’ятаю ті 10 лопаток…
Копали ми в мороз -17 всю ніч. Руки дубіють, важко, піт не встигає навіть котитися. А наступного дня до нас приходять — і кажуть: «Хлопці, молодці, але треба копати не тут — треба далі». І ми йдемо на нове місце, і вже там копаємо знову", — пригадує заступник начальника ЛПЗ.
Ціна укріплених позицій, виритих саперними лопатками, вимірювалася врятованими життями під час артилерійського обстрілу.
Фото зі сторінки Луганського прикордонного загону
Фото зі сторінки Луганського прикордонного загону
Декого доводилося змушувати копати, бо не всі розуміли серйозність і важливість бліндажів. Але на початку квітня, коли евакуація торкнулася Кремінної, над прикордонниками почали з’являтися перші безпілотники противника. І укриття знадобилися всім — вкрай екстрено.
«Ми почали по безпілотниках стріляти — на нас образилися, мабуть, бо почалися артилерійські обстріли. Тоді ми сиділи з хлопцями з кількох бригад у цих накопаних бліндажах, і один з наших з посмішкою сказав: «Дякую, що змушували нас копати». На той момент уже всі усвідомили, що нас чекатиме далі. Хоча на початках ми, прикордонники, були як сліпі кошенята. Бо суміжні бригади мали досвід, були озброєні відповідно. Щось у них було. А у нас навіть з артилерією було печально. Десь були міномети, але їх — мізер. І у хлопців з 95 бригади ми вперше побачили безпілотники й скиди. По перехопленнях навіть чули, як росіяни думали, що скиди — то по них «працює байрактар», — каже чоловік.
«Анекдоти» з невдалою пропагандою: як окупанти самі себе нажахали українською
Віталій, зв’язківець і начальник зв’язку у Другій прикордонній комендатурі швидкого реагування «Щит» (на Бахмутському (тепер — Краматорському) напрямку) пригадує: на своєму місці зі зброєю він мало що міг зробити. Однак пригадує одне перехоплення, яке досі лишається для нього кумедним випадком.
«Пам'ятаю, перехопив розмову орків. У них були примітивні девайси, які можна було слухати, і в них з’явилася „геніальна“ ідея: закинути пропагандистські листівки на нашу територію. Звісно, написані вони були українською і з помилками, але їх це не зупинило. Тільки коли вони їх закидали — всі листи потрапили не на нашу територію, а на їхню, тобто окуповану. І два дні вони з’ясовували, як так — що ми змогли закинути туди листівки. Істерили, як це нам вдалося, як вони таке пропустили… Це був анекдот, який тривав два дні. Тільки на другий вони зрозуміли, що це їхні ж листівки», — пригадує Віталій.
Про постійні відходи, перші відчуття, що прикордонники — «в змозі» й «воз'єднання» бригади
Андрій Гітт розповідає, що через атаки противника закріпитися на одному місці було майже неможливо. На кінець весни та початок літа, коли сили оборони почали виводити з Кремінної, противник переважав і артилерією, й технікою. Окупанти брали один ВОП (взводний опорний пункт — ред.) десятками БМП і танків.
«Вони працювали пів дня артилерією, і тоді летіло все: від градів, мінометів — до решти стволки. А потім підходила важка техніка. І щойно вогонь переходив у глибину — ВОПи стирали з обличчя землі. Хлопці буквально нічого не могли зробити: не було сили, якою можна було б відбиватися. Наступного дня — те саме: заходить п’ять танків, артилерія — і знову ВОПів немає. Нам доводилося відходити від одного рубежу до іншого. Було бажання битися, стояти на місці й не робити ні кроку назад, але… Сенс? Ворог в усьому переважав, без шансів. Вогнева міць була недостатня навіть для стримання ворожих сил. Тому ми відходили й закріплялися по місцевості», — розповідає прикордонник.
Лише коли вони стали на правому березі Сіверського Донця — лінія бойових дій почала більш-менш стабілізуватися. Тоді вони вперше почули про гармату «Три сокири» (М777 — ред.), оскільки в неї був інакший звук та постріл. З того моменту для прикордонників почався певний відлік — коли піднесений настрій підкріплювався бодай чимось реальним.
«Коли почався контрнаступ і Сили оборони відбили Харківщину та Лиман — було відчуття, що ми нарешті можемо. Нарешті є чим вражати у відповідь. Приблизно з того моменту ми почали збирати наш підрозділ воєдино, бо до того всі були розкидані по різних бригадах і напрямках: частина — в Попасній, частина — в Лисичанську, частина — під Сєвєродонецьком», — каже військовий.
Спостереження за роботою прикордонників Луганського загону показало, що вони можуть бути справді потужною силою. І її краще тримати воєдино, серед своїх.
«Коли всі стоять під керівництвом свого командира — забезпечується бойова робота, людей своєчасно замінюють на позиціях, вони завжди забезпечені. Завдяки всьому цьому — менше втрат. Бо ми розуміли, що коли наші хлопці йдуть у чиєсь підпорядкування — може подіяти момент «Не свої - не шкода», — зауважує Андрій Гітт.
Врешті, бійці Луганського прикордонного загону поїхали на відновлення на західний кордон, аби переформатуватися — стати загоном бригадного типу, з відповідним озброєнням і спеціалізаціями. А під керівництво ЛПЗ прийшов Львівський загін.
«Ми розуміли, що не можна воювати кінологами, фахівцями з перевірки документів, інспекторами прикордонного контролю. Була необхідність сформувати підрозділ, який буде уніфікований — як Збройні сили. Тому пів року наші бійці відновлювались, поповнювався особовий склад, а ми воювали підрозділами, які приходили з інших загонів: зі Львова, Мукачевого, Чернівців, Чопу. Останніх, до речі, ми заводили в Бахмут одними з перших, коли на той момент противник виходив на об'їзну. Там і були наші перші втрати, хоча хлопці дуже гідно встояли», — каже заступник начальника ЛПЗ.
Спостереження за залученням луганських прикордонників показали. що вони можуть бути дуже потужною силою у спротиві окупантам. Однак для цього підрозділ потрібно возз'єднати.
Фото зі сторінки Луганського прикордонного загону
Зброя в арсеналі прикордонників, якої немає в ЗСУ: чим «заможні» луганчани?
Під час оборони Бахмута для Луганського прикордонного загону настали одні з найтемніших часів — через велику кількість поранених та загиблих. Та ж історія — і з обороною Сіверська, де бійці мали лише 1,5 доби, щоб «вкопатися», аби втримати висоту. Звідти, на жаль, теж було два шляхи для багатьох: або пораненими, або «на щиті».
У травні 2023 року Луганський загін за своєю структурою вже відповідав бригадам ЗСУ. Перші бійці поїхали навчатися в Іспанію, потім — у Британію. Андрій Гітт наголошує: якщо провести паралелі - вони абсолютно виросли з прикордонного загону.
«Раніше наші люди охороняли кордон, перевіряли документи — тобто функції були зовсім не оборонні. Перші міномети ми взагалі отримали у листопаді-грудні 2022 року. І вчилися на ходу, бо не було часу когось кудись відправляти. Перші наші безпілотники серйозно застосувалися у Бахмуті, показали свою ефективність. І наші зенітники показали свою ефективність. Тож зараз із набутим досвідом ми стали повноцінним підрозділом Збройних сил.
Зараз у нас є навіть іноземні зразки артилерії. Вона хоч і старенька, але ефективна. Є зразки озброєння, якого немає у ЗСУ — наприклад, РСЗВ «Раки». БТР також є, наша робоча «конячка». Є квадрацикли, багі, снігоходи. Єдине, танків немає. Але техніка взагалі рідко доходить до переднього краю — найчастіше туди дістаються своїм ходом", — каже луганчанин.
На сьогодні географія локацій, де луганські прикордонники виконували бойові задачі, дуже широка: від Красногорівки й Гірника — до Куп’янська. Є підрозділи на Покровському напрямку, Краматорському, частина — у Серебрянському лісі, інші - на Куп’янському напрямку. Для багатьох прикордонників «яскравою» назавжди лишилася оборона Попасної, де на той момент росіяни проводили м’ясні штурми — коли лізли по ще теплих трупах своїх же вояк.
У Луганському прикордонному загоні додають: деякі з їхніх підрозділів стоять на одному напрямку понад 10 місяців. А частина жодного разу не виходила з ввіреної смуги.
Деякі підрозділи прикордонників понад рік не виходять із ввірених їм смуг.
Потужність дронів. якими керували прикордонники. вперше була показана у Бахмуті.
Перейти з маневреної оборони — до повернення кордонів 1991: які лінії оборони потрібні Україні, щоб відбити наступний штурм рф?
На сьогодні росіяни настільки «надихнулися» прикладом «вагнерів», які м’ясними штурмами продавлювали оборону, що від цієї тактики вони вже не відмовляться, пояснює Андрій Гітт, заступник начальника Луганського прикордонного загону. Якщо раніше ворог намагався штурмувати технікою, то цього року перейшов до тактики штурмів малими групами: по 2−3−4 людини, які висуваються з глибини, один одного не знаючи, збираючись у групи перед позиціями і йдучи на штурми.
«Вони розуміють, що назад їм дороги немає - їх розстріляють загранотряди. Тому пруть вперед. Техніка — це тільки засіб доставки м’яса, а не їхнє прикриття чи захист», — каже прикордонник.
За словами луганчанина, сьогодні Сили оборони перебувають у стані маневреної оборони. Ми не проводимо наступальних, контратакуючих дій — лише на окремих напрямках. Тож фактично перейшли до оборони. А щоб перейти до активніших дій — необхідна і зброя, і боєприпаси, які дозволятимуть вражати склади та командні пункти.
«Нам треба панувати в повітрі, щоб відбити території. Потрібні засоби ППО, які не дозволятимуть авіації рф працювати по наших позиціях, командних пунктах і нашій піхоті. Також потрібні РЕБ, щоб придушувати ворожі безпілотники, необхідна свіжа сила. Чим більше знищимо авіації рф, складів — тим більше буде шансів виходу на кордони. Але, звісно, це буде дуже важко», — каже Андрій Гітт.
Разом з тим, коли це вдасться, увесь підхід до прикордоння з росією доведеться переінакшити. Крім буферної зони шириною в кілька кілометрів мають бути не прикордонні загони, а загін бригадного типу — з усім типом зброї, яка є станом на зараз, і навіть більше.
«Якими мають бути прикордонні підрозділи, що прикриватимуть понад двохтисячну ділянку кордону з рф? Щоб впевнено витримували перший удар ворога. Озброєння має бути таким, щоб колони бронетехніки починали горіти на перших метрах після порушення державного кордону. І на прикордонні має бути не охорона, а оборона.
Основні позиції мають бути збережені - але не однією лінією, а кількома. Тобто має бути готова і друга, і третя лінії оборони. Війна нас навчила, що коли ти закріпився, закопався — все: позаду обов’язково мають копатися запасні рубежі. Зробили там — копаємо далі. Це не про те, що ми тікатимемо чи відступатимемо, а щоб у нас була можливість здійснення маневру. Ми ж бачимо, що противник знищує позиції артилерією, танками. Тому завжди повинні мати запасні позиції, щоб потім ті попередні, втрачені, відбити", — наголошує прикордонник.
Андрій Гітт наголошує: крім перерахованого, має бути й безперервна повітряна та наземна розвідка. І головне — повинна бути система вогневого ураження противника, якщо він проводитиме провокативні чи диверсійні дії.
«На кордоні з росією має бути така потужність ураження, щоб противник навіть не мав бажання сунутися до нас. Ми маємо щільно закритися», — зауважує заступник начальника Луганського прикордонного загону.
